Усе минеться, як туман осінній.
Траву прижухлу білий сніг примне.
Тебе он пан уже якийсь оцінює.
а пані он оцінює мене.
Але ж болить! Аж лізеться на стіни,
аж тріскає од розпачу чоло,
бо губиться, бо тратиться безцінне -
те, що було... Хоч, може, й не було!
Щось вискочить з безнадій,
а щось в безнадії зникне.
А церкві - твоїй і моїй -
поставили нині вікна.
Ти - гарна! Ти - краща від...
Але і це не причина,
що церква дивиться в світ -
твоїми очима.
Ось так живу я, непокритий лаком,
будую нелаковані мости.
Минає день, в якому, як відзнака,
щохвилечки відзначувалась ти.
Минає день, нікому не потрібний,
в Дністрі осінньо світиться вода.
І десь є ти - не золота й не срібна:
....страшна, як щастя,
вічна, як біда!
