вечори майже однакові
батько читає газету розклавшись перед телевізором
мама укотре недогукається з кухні
я проходжу до своєї кімнати умикаю комп
який насправді з’явивися значно пізніше
сестри чепуряться біля дзеркала
потім тато виходить з напівприпущеними окулярами
тримаючи у руках велику газету
й розповідає про чергову подію що трапилась
десь в нікарагуа чи на близькому сході
як завше лає радянську владу і з острахом дивиться в небо
потім після кількахвилинної паузи здогадується
що американці насправді мусили б кинути ядерну бомбу
саме на красну площу так само несподівано
як несподівано з’явився над кремлівським небом якийсь
дивак німець що так і не наважився киданути бодай
одну на червоні шпилі хоч зовсім трішечки наче ножем
пірнути у саме серце ворожого кубла
а коли на початку дев’яностих ніби стара банка
врешті вибухнула революція і в центрі стали з’являтись
перші саморобні жовто - блактині клубми
тато купив собі значка виготовленого підпільно десь аж у литві
що теж у цей самий час поривала наче перезріла дівка
із своїм підсовєтським минулим
ми ходили усією родиною на мітинги
зустрічаючи знайомих і родичів
батько підтягував солодко в такт хлопці підемо
і ми боролись на мітингах і виборчих дільницях
у багатолюдних чергах і просто на кухні
розбудовуючи нову Україну
на жаль чи на щастя батько так і не дожив до
кучмівських часів із його лозунгами про те що
національна ідея мовляв не спрацювала
із тупим мавплячим плазуванням перед тією ж
замороченою єльцинськими танками москвою
відійшов тихо і просто як невідомий герой по своєму
вірячи в те що тепер у нас все буде добре
