За руку її вів
У сонячні світи.
Хилилось до Землі
Небо з висоти…
Ховаючи в імлі
Проміння теплоти.
А за обрієм у піднебессі
Між криги почуттів
Співало тихе плесо
Про розмаїтість мрій.
Плело у світанковій
Порі косу з любові
Й світило сонце знов
В тендітних плечах…
Сном.
Обвила стежка знов
Багрянцем печалі…
Казку про любов
Якою їх вінчали.
Заколише сном
Вітер дальні далі…
Ти уже не той
І я не тою стала.
У шелесті буденних днів
В обіймах холоду стояла
Він морозив біль її
Сніжним покривалом
Без жалю і сліз зіниць
В погляді ховав тривогу
Чужих, байдужих лиць
Й молився Богу, аби
Вона його вуста шептала
Та Йому на вухо,
Ніжно пригорта
Серденько Божим
Слухом…
У шелесті осінніх днів
Між краплями роси…
За руку її вів
У сонячні світи.
Хилилось до Землі
Небо з висоти…
Ховаючи в собі
Іі проміння теплоти.
Оголена, обідрана, щаслива,
Грайлива, тепла, пестлива,
Зволожена, як ранні роси…
На білім килимку стояла
Боса.
І тільки коси не чесала
Наречена Осінь.
