Харківська бродяча собака.
Ми зіштовхнулися із нею
На подвір’ї невідомої мені школи
У незнайомому мікрорайоні.
Я нахилилася, аби її погладити.
Собака завмерла і примружила очі,
Прислухаючись, як я проводжу пальцями
По її спині, по голові, по вухах,
Із завмиранням собачого серця
Від кожного мого дотику.
«Ну що, досить?» - засміялась я і спробувала відійти.
Собака ткнулася мені у ноги
І тихо попросила: «Ще» –
Так несміло і винувато, як просять ласки
Самотні, не звиклі до неї люди;
Так, ніби за все довге собаче життя
Ніхто ніколи її не погладив;
Так, ніби в собачому просторі рідного мікрорайону
Вона усе життя шукала того невідомого месію,
Який би з’явився раптово, нахилився
І просто її погладив...
