Заходь сьогодні знову
на вечір з бергамотом.
Мережить осінь стежку
цитриновим шитвом
і стелить візерунки –
химерно так, достоту
немовби призабуто –
впізнавано обом.
Твій подих невагомий
лоскоче сонну тишу
і скочується млосно
від уст і аж до ніг,
а сутінки єдвабні
спадають все густіше,
і сиплеться намисто
нанизаних вогнів.
Пливе під ноги місто,
а місяць – як монета,
яскрава, і лискуча,
і скупана дощем,
закинута навмисне
у зимне плесо неба,
аби в цей світлий вечір
ми завернули ще.
