Що ж, я сьогодні до сповіді душу віддала.
Келихи – в друзки, і сльози в шампанському скисли.
Змучена ніч одкровенням, кульгава й зухвала,
горем по скронях із новою силою тисне.
Книга – вона не сховає, не зцілить, не змінить
і не посіє зерно каяття між рядками.
Ти і осліп, і оглух, постарів, лише стіни
бачили протяги ті, що гуділи між нами.
Що ж, c’est la vie, mon ani, це прощання – лиш зойки,
схоплені з вуст та загублені вітром за рогом.
Ми замаскуєм під барви осінні неспокій
і прокладемо крихкі паралельні дороги.
Мій алкоголь розливався в опущені очі,
вся твоя жовч мої груди до серця роз*їла.
Мабуть, лиш час цю любов непідкорену сточить,
здійме до Бога мої недоношені сили.
Що ж, моя сповідь нас все ж розрубала кинджалом,
Змила водою і чорні звела барикади.
Я тую ніч із ниток свого болю зіткала…
Ти – лиш мовчав… То була найпекельніша зрада…
