Заборони впали
яблуком стиглим, важким -
із скарбниці розбитої
аромат миґдальний здіймається.
Навколо скарбнички -
шкарлупиння розлущене,
а вуста гіркотою
уже поціловані...
У сандаловім сутінку
смуток жахається
гілля дерев, проростаючих крізь
мури кам'яні.
По колонадах звиваються.
Вірші Петрарки в її
кучері тиціанові
як самоцвіти вплітаються.
І луною маґії -
дивом искристим,
мудреців еліксиром
лежить, наче спить, зваблена...
В залі тихій з аркадами
в сяйві витають злотавому
тони лютні журливої -
міфом окриленим
відлітають в краї,
де за рікою
згасають уже голоси,
а в пишних садах
на другій стороні
сонце назавжди прощається
з віком ренесансної краси...
