Пробач мені за мимовільну зраду,
Для зради я і привід не давав,
Як не давав собі хмільному раду,
Коли нагнувся і поцілував
Її коліна…
Ночі і світанки
Влили до вуст рожевої роси!
І ти мене забути не проси –
Я не лякливий слинявий коханець.
Скоріше я невиліковний бранець,
Довічний раб одвічної краси!
Я раб краси.
Я з того покоління,
Яке розбило бюсти на каміння
Брехливих ідолів. Розгублене єство…
Та є краса – єдине божество
Достойне ще колінопреклоніння!
Ти бачила, як ластівка грайлива
П’є воду, розігнавшись на льоту?
Не буде річки – навіть у сльоту
Вона від спраги змучена загине.
Хай хоч маленьким тихим озерцем
Живе краса!
І, щоб не оступитись,
Я мушу нахилитись і напитись.
Я раб краси. Не лай мене за це.
