Мені немає музи, до якої
би ся звернув бундючно попервах,
того на виправдання, що я тут накоїв.
Тому, чительнику, з великим непокoєм
звертаюся до милих бідолах,
які знайдуть серед моїх бомаг
сей папірець, напевне віртуальний.
Ім'ям пошани гідного Христа
оборонивши занечищені уста,
заправимо історію моральну,
в якій немає ні хвоста ні голови
хіба лише середина сердита.
То слухайте будь ласка, бітте дрітте,
що настогнав я тут і наревів, -
1.
Ніч
Сузи
кидає
сонцю в наділ.
Сиплеться в ясла
світло соломою.
Тінь Персеполя на схід
всохла, й божисте склепіння,
начебто озеро сніжную
воду ховає у морок на спід, -
небо до ночі нової ховає
тишу. Роса висихає на камені
сірому царського замку, де промінь уста
палко притулює, наче дитину цілує.
В небі лишилась єдина незрушна лампадою
зірка ранкова світити, єдино пристойна царю.
Спокій розвалює скибами - плугом своїм балакучим
місто, на свято збираючись; вже до палацу рушають
багатирі колісницями, бідні ж посунули пішки,
місячи землю ногами, ніби вчиняючи тісто.
Йде,
суне,
тягнеться
ріжний народ:
разом чи поряд
хлопці з дівчатами,
елін, вірменин і перс,
согди та македоняни,
старчики, злодії, воїни,
бондар і римар, гончар і коваль.
В чорних хламидах ступають волхви,
бігають діти в костюмах адама,
разом з повіями лізуть розпусники,
батько з синком пробиває юрбу, -
всі поспішають побачити, як проїжджає
царська процесія шляхом од храму до гульбища.
Кожен плекає надію, що хвіст ухопити фортуни
вдасться напевне йому, ну хоча би монетку свячену,
щоби носити на шворці, про царське весілля на згадку.
Він
тільки
м'ясище,
місиво тіл.
Бачить не може
глибше за явища
шкіру, мальований прах.
Онде вже скачуть; вужака
війська, збиваючи кільцями
порох, звивається шляхом сюди.
Ревом трембіт потрясаючи небо,
мідних котлів потрясаючи грохотом
землю, ступає неначебто мідний гігант
кидає брили на кожному кроці тяжкому.
Дюжину статуй божественних тягнуть священники,
чортову дюжину - цар поміж ними тринадцятий - ні -
перший хитається бовдур його, а за ним вже порядком
Енкі, Мардук і Кібела, а з ними Іштар; та Аммона,
батька небесного, що з головою барана, проносять.
Ось
військо
грюкає
лезом об щит.
Голосом грому
крик виривається:
кінь білосніжний летить,
наче пегас обезкрилений.
Той, хто сидить у сідлі, має лук
і безупинно у небо стріляє
високо так, що назад повернутися
стрілам дозволить нечуваний досі політ
року наступного в день той же само весняний,
царського шлюбу, а також злопам'ятний Аттіса
смертю жахливою. Аттіс, розіп'ятий іклами,
нині в престольному вершнику знову знаходить життя.
Серце державне поквапливо скаче назустріч Роксані,
сяє вінець золотий на чолі многомудрім привідці
і заникає за брамами сірокамінного замку.
Там
диво
діється:
гнуться столи,
наїдків повні,
віку неначебто
злата повернено час,
ніби чим більше з'їдають -
страв залишається більше там.
Ноги пірнають у пух килимів,
шовком іскристим сповито колони,
стіни, заховані за гобеленами,
і на долоню не кажуть каміння сіряк.
Тільки на вході крилаті бики на сторожі
стежать суворо й похмуро, як гості, співаючи,
небу вихлюпують чару вина золотого, на знак
щастя й любові прохання, а доблесть - то справа людини.
Всі тут герої, що разом по пеклу з мечами гуляли -
кожному цар, наче брату, одламує хліба шматочок.
День
світло
родиться.
Низка перлин -
хмари на грудях
неба пречистого
тануть, і космос завмер
в миті одній досконалій,
славній, жахливій гармонії
світу з народів вогненним стовпом.
Мова кохання єднає сильніше
меду, що знесений мови робочими
бджолами, тобто словами. Молодша сестра
Хаосу, неба дружина, живущого мати
нині вінчається з Олександром, і парою
стануть вони - олімпієць земний та приборкана честь,
брама відкрита кохання, довговолосе багаття.
Разом вони споглядатимуть всю ойкумену підвладну -
поки що ж різно сидять і чекають на півня спокуси.
2.
Як
місто
радісно
нині сидить
разом з мечами,
вірно безстрашними...
Дев'ять їх тисяч прийшло,
честі зірок бойової,
сили нестримної витоків.
З них дев'яности імперських птахів
стануть сьогодні жінок орачами,
людства нового творцями божистими.
Гідна подія б така надавання ім'я
свіжого. Як же - Гераклом, героєм найпершим?
Мало пасує він полю для битви любовної.
Жінка - не гідра й не лев, не підкориться дурню вона.
Можна Антеєм, та й він не пристане, бо в землі чужі ви
здалеку всі поприходили, в силі не знаючи втрати.
Може хіба Прометеями всіх охрестити героїв?
Ні.
Дати
іншого
імені вам
тільки можливо
злато, що Кратера
гідне й Гефеста. Неарх,
ти, Птолемей із Селевком -
вірними станьте рітонами,
сяючим станьте люстром одного:
станьте ж усі Олександрами разом,
плем'ям, нечуваним досі, титановим;
землю заповніть плодючу, що носячи тяж,
лоно, циклопами повне; нечуваним болем
мучила чрево, Урана замикане чарами.
Станьте ж усі Олександрами, риси несхожості з лиць,
нині до клятви ступаючи, сміло зітріте рукою,
начебто небо і зорі, і люди, і лютеє горе -
все пропадає, і наново твориться шлюбом священним.
Жрець
вводить
дівчину
в білому всю,
неба звірятко
менше отримало
ніжності, наче вона.
Губи в уста молодому
чисто вона простягаючи,
чує щасливо - імення назвав
перший він раз у житті, обіймає
плечка тонкі молодої, обвіяні
шовком Персиди прозорим, і брязкіт намист
хору підспівує ніжно. Ідуть молодята
впасти у прах, пошановок цареві та богові
виказать мовчки, та одяг дошлюбний покласти в вогонь,
кості та плоті, та жиру принести богам воздаяння -
смрадом і чадом, і димом нехай одірветься минуле,
чистими люди постануть, не сходинки хижі природи.
Меч
велій
кожному
цар подає.
Купно з вуздою -
шпетного коника
масті червоної в дар
жінки гнобителю, щоби
не забував повелителя,
духа одвічного, вухо молитв.
Знову пірнає один з дев'яноста
вибраних - в ямчасте тіло народове,
іншому стразу людини віддавши місця.
З них діаманти витворює царського слова
жар нестерпимий і вітру ласкавого шемрання.
Отвори світла розплющити гості не здатні й на мить,
бачачи рівню Озірісу, бачачи пристрасті факел.
Тиша така западає, що чутно чаїнки у склянці,
чутно, що крилами поре повітря у небі пташина.
Дзвін
лунко
брязкає,
серця рвучи
плетиво мирне.
Душі приборкані,
наче опоки - метал,
чашу приймають багряну.
Моря скипає народного
мертва й байдужа, почорнена кров;
хвилі приймаючи в себе рубіну;
та мерехтить, озиваючись голосом,
звиклим до смерті, до мови ж людської хрипким.
Честі підняти руно золоте із багнюки,
честі підняти руно - і прескорбними сходями
можна зіходити в чорну впокоєну твердь назавжди,
стати смарагдовим космосом, золотоглядним промінням,
взяти оселею вічність, землю святу і правдиву,
стати жильцем досконалим зоряної україни.
Так
лави
різьблені
всі зайняли
пари подружні:
сарни приборкані,
очі спустивши на діл,
поряд із левами воєн;
сніжносотворені статуї
поруч підданців закону лісів,
каменів сірих, за словом Орфея
ті, що зарухались, ставши приступними
серця та розуму кличу й кохання вогню.
Бігають хутко дівчата-служебки, в турботах
їхнє життя проминає, та, мабуть, щасливими
чуються, хоч і не можуть торкнутися духу самі.
Хай неприступні їм величі чисті й холодні джерела,
жвавістю радують мирною, повні та рожеволиці,
глянути втіха, якусь жартома обійняти зі сміхом.
3.
Струн
звуки
еліни
слухають. Лад
їхній дорійський
любий суворому
серцю, що звиклю удар
свій не прискорювать навіть
серед війни божевільної.
Слово сліпого співця розтина
груди камінні, немов блискавиця;
вітром гуде, напинаючи витлілі
серця вітрила, і тугу стрічає сльоза.
Музики сила проклята куди прикликає,
що мимоволі стискаються пальці, безвихідно й болісно,
на золотому руків'ї меча? Де ж нечуваний світ?
Як обложити фортецю його, прорубати дорогу
у бойовиську, бо ж іншого руки не вміють і мозок?
Дико й безвихідно виє у грудях порожніх балада.
Знов
радість
бризкає
в голосі струн.
Очі ясніють,
сутінки відчаю
вивітрились із душі.
Пісня звисає веселкою,
учти барвистограйливим ярмом;
згадує слово минулих героїв,
славить героїв із ними теперішніх,
ладних і зводити, і поламати. Для них
сила в усьому найвищим законом: ховати
можуть і кидати, навіть сліпці та каліки.
Воїна грізного влада існує, не гублячись.
Силою силу і хитрістю розум їм звично бороть.
Стаєю сутінків з іклами, протиягнятами я би
їх нарікав, чи вампірами півночі; аристократи
лісу нічного вони, чи брати дипломатки рудої.
Як
музи
колами
йдуть у танок
звабні дівчата,
що танцівницями
в Матері храмі служить
вибрали долю цнотливу.
Струшує залу - кімвального
дзвону тяжкі водоспад, і монет
розсипи ніжні в осяйних монистах
з ним сперечаються; манять незвіданим
стегнами гнучко здригаючись музиці в такт,
груди підносячи в жертву богині високі.
Вірності давши обітницю, враз пожалкуєте,
воїни, що не самотні ви - люди жонаті, і тут
з вами - окраса домівки пильнує найменші бажання.
Треба обачними бути - дружина ж бо все помічає:
вам би цілком знадобились і та, що сидить - і танцює.
Хто ж
далі?
Ритора
кличе Харес,
майстер придворний,
учти керуючи
плином, слідкує за всім.
Еліни ласі до слова,
вишуканого й ажурного,
перси ж чекають терпляче кінця
зливи, хто грецької мови не знає,
хто ж розбирає по-грецьки, дістатися
важко до сенсу химерного плетива їм:
формули й облази, мітів болото й цитати...
Іншого слова привчили чекати їх еліни:
царських едиктів веління, і точної лайки команд.
Сумно. Промова достойна того, що послухати рідко
вдома вдається, не те що у варварів землях далеких:
слово хвалебне про ту, що криваві річки відімкнула.
Шлях
досі
звивисто
йшов у глибінь,
через примари -
в царство незмінного,
і сподівався зустріть
там, де століття не плинуть,
там, де платонові ейдоси -
серце усіх таємниць на землі
та під землею, та в небі зірчастім.
Музика тільки слугує воротами,
слово так само, а рівно із ними танок
кличе до сутності першої, та залишає
на півдорозі, в пустелі, й зникає міражними
брижами. Одноманітний пісок замітає сліди,
начебто наш провідник - зголодніла уява, не більше;
начебто дюни хвилясті - то все, що можливо на світі.
Відчаю мить викликає найвищого дива світило.
Стріл
жала
в кратерах
мочить факір
дивний індійський,
сипле закляттями,
меч дерев'яний здійма
він догори рукояттю.
Воду, по чашах розлитую,
він пропонує розпити гостям.
Диво! Це диво, достойнеє бога,
ось воно, серце таємне, торкається
кожного, в кожного очі відкриті, дитям
кожен здається, не вірить і вірить одразу -
замість води прохолодної та кришталевої
темно-пурпурне хвилюється в чашах гаряче вино,
смаком чарівне, амброзію тільки згадати, з Олімпу
ніби даровану гостеві кожному царської учти.
Ось воно, слово усіх таємниць і часів, і народів.
5.
: Так
сонце
тягнеться
знов до землі,
так божевільний
слово народові
кидає, начебто спис
воїн у звіра встромляє,
так і філософ розмислює -
часу поняття єднає з вогнем,
тигри у темряві так на природу
хижу свою нарікають, до місяця
вишкіривши заплямовані ікла, та кров
срібною стала як місяць, і небо сховалось,
ніби відпущена книга на кобру звивається -
всі дев'яносто ідуть олександрів до трону, де цап.
Сонце у нього в волоссі зчорніло, як міх волохатий.
Дев'ять десятків, щитами помножені в сотні; на сотні
їхні жінки розлущились, що поряд ступають із ними.
: Я
долі
голову
низько хилю,
скромні дарунки
серцю державному
сліпо на землю кладу.
Нас розділяють олтарні
стовпчики з чорного дерева,
різьблені важно й штудерно, у вид
духів потрійних. Нечисті, як жаби,
помисли злі відганяють. Покірною
тінню, що сонцем відкинута в далеч, іду
знову на місце своє, завершаю орбіту
разом з ковадлом кохання, цариці розкришеним
світлом, і сили не маю підняти тягар голови.
Тугу стрічає сльоза, бо згасають багаття в очницях,
сходжу я знову з небес, сам на себе віднині не схожий,
спомином тільки лежить у душі україна правдива.
: Я
ніби
злодієм
залою йду,
і перед троном
низько схиляючи
голову, скромні дари
компасу царства під ноги
сліпо кладу. Лиш отруйними
іклами духів потішивши зір,
хвилею знову кочуся у море,
ставши з носителя спадку, з імперського
гордого птаха, творця невеличких людей, -
ставши немов сагайдаком, підніжком для мужа,
схожим на поле престольне, габою закутане,
поряд зі мною, що стелеться пріч у народ од царя.
Нібито посестри, наче близнючки тікають у сутінь
тиху гарему, щоб миті чекати - покличе володар,
жінки чавило тяжке виноградне, клекочучий конунг.
: Цар
мовчки
каже нам:
встаньте з могил.
Слову покірні,
звиті сувоями,
рвемо пожовклі бинти,
тлінням пропахлі, та сонце
зраком засохшим намацуєм.
Цар подає нам вінок золотий,
слово для кожного й кубок зі злата.
Ми з нареченими тихо відходимо,
в лісі ховаючись, ставши немовби люстром,
посудом вірним, що вогник тримає божистий -
тільки жаринку єдину, з якої кришталь на шматки
трісне, і скалками зорі засиплють примертвлену землю.
Долі чарівний дарунок приймаю до рук я - дружину,
з нею ж і владу пристойну для воїна з лав Олександра.
: Я
поряд
вклякнувши,
поряд із ним -
кутиком ока
бачу покірного
поряд, я чую слова
поряд мужчина дарунки
вірно приймаючи дякує
бачу гримасу зариту в очах
карлик на троні розсівся лукавий
бачу як ніяковіє цей найманець
поряд зі мною, наляканий, весь в колючках
від безголосся, як зиркає глухо на мене
млисту вимріюючи одаліску пропарити
дійсно квітуча нагода помріяти трошки, коли
царські цяцьки переймаєш, про мушлю прекрасну плодючу,
скинію роду, машину кохання, давалку, що поряд
муром вуалі закрита, не бачить, не чує й не каже.
: Як
жінка
мертвого,
вдягнена в тінь
стала я нині
поряд на паперті
воїнів, що жебраки.
Кольору сліз моя сукня.
Златом і кров'ю одягнена
поряд людина людині стоїть.
Тягне дарунки єдиноживому.
Армія нині в ліричному наступі,
мов скарабеї, що котять зірки в небесах,
щоби до ранку зліпити їх в сонце новеньке; -
хвацьке весілля скатали у кулю політики,
разом поклавши народи з народами в ліжку однім.
Тут безіменні ми всі протираємо плоть, і кістками
світячи дзвіно сміються стукочучи в танці кохання
котяться сяючі кулі та землю пропалюють навпіл.
