То не небо розплакалось – роси змочили траву...
То не я відгоріла, а сонце за обрій упало…
Дотлівала любов, потьмяніла, як перстень з опалом,
той, що ти дарував… Я ж і досі надії не рву
наче нитку тонку… А чіпляюся нею за час,
за останнє тепло павутиною літа... Та осінь...
І ніхто ні у кого ні слова, ні мрії не просить…
Перепалений спекою, світ поміж нами зачах…
Тільки руки засмаглі шукають тебе уві сні...
Тільки ще цвіркуни заколисують простір і пам’ять...
То не небо розплакалось... То із середини палить
груди спраглій землі... А мені?.. А мені, може, ні...
