Це сталося!
Звершилось чудо!
Люди!
Я мовила без слів
В ту мить як Він
З Небес зійти звелів.
Зійшла.
Ступаю непоспішно,
Оті бентежні кроки
Малюють сад у роки,
Роки в - Вічність…
Спотикнулась на останній букві
Неримою, незвуком.
Торкнулась тишею гучних Надій
І дума стримано полинула в оазу мрій.
Це сталося!
Звершилось чудо, люди!
Над головами дах здійнявся виром,
Останній цвях зірвав із кучерів Землі,
Бездушною зробилася тяжіння сила…
Полетіли у космос кораблі.
Бентежні брили торкнулись вік в зіницях ока
Чим дужче тим довший цей рядок, тим чарівніші наївні кроки, тим гучніше в голові дзвінок.
Це сталося!
Звершилось чудо, люди!
Я не одна така!
Приречена в Любові Жити,
Як в Богові Душа.
І тишина –
мовила без слів на паперові думи, бо Він велів зійти до Вас, мої кохані люди.
Смиренно обіймаю усі куточки світу, усі кінці непочатих начал. Люди, мої кохані діти! Я вам віддав усе Своє, що ваше, усе Моє, що вже чуже, аби створить у надвечір’ї Щастя Переддень.
І тишина.
Тепер.
Подмухав вітер з того краю де абсолют сидить на камені вогню в мольбі і плаче, і благає карбуючи Всевишньому – Люблю.
Всевишній бачить, Всевишній знає квітками молитву вишиту мою.
