Бо сказано було – це осінь.
Це час долюбити,
Дожити, дожати це жито –
і скласти в снопах.
А я доганяю тебе, наче бабине літо,
На гострих, як постріл,
високих, як сміх,
каблуках.
Попасти у пастки –
а потім у пастках пропасти
Униз головою –
зимою –
зі мною –
кортить?
З гріхом за душею,
із клеєм на склеєних ластах–
Господнім баластом –
за подих до щастя –
за мить.
Замерзнем в заметах,
обнявши не серце,
а тіло,
Судомно вчепившись коріннями ніг за поріг…
Душа
павутинкою літа
у Лету летіла…
Метелику білий,
склади свої крила –
це сніг…
