Ці хмари - як риби.
Їх небо собі відкупило
(неначе Шевченка -
зманили в міланський клуб).
Ці гори - як берег,
їм золота стільки намило
і літо гаряче,
і дотик сердець і рук.
Отави пошерхлі
мовчать у рудому заклятті.
А гори - вартують
(неначе поснулі коти -
лише подражни їх,
вони - зворухнуться, збіжаться
побавитись бантиком сонця
таким золотим...)
І вірити - віриш,
і бачиш, як серце плине,
вечірнім туманом
розчинене в теплий сон.
Це - твій Коктебель,
Кіммерія - суха і полинна,
це кримська рапсодія,
мрія, яку - знайшов!
