***
ми домовилися
погуляти в парку під деревами
де тонко пахнуть рожеві
трубчасті квіти, але
нас налякали
цикади
цикади, вони
були наче
стодванадцять тисяч поетів
що взялися
заримувати кожну літеру
своїх діалогів
од альфи до омеги
і кожному було
вручено по
державній премії та
вигнано за ворота в
повній відповідності з
приписами батька філософії
науки
що також є любов
але до мудрості
***
ми сиділи
склавши ноги по турецьки
на витоптаній глині
під, скажімо, ну
магноліями та
розмовляли
губи мої
ворушилися як ворушились
і твої губи, але
слів не було
чутно
за жерстяним громом цикад
нашу плошадку
щонехвилини
проминало сонце, зіходячи по
сходинках семи небес, то як
дореміфасольлясі, то
сілясольфаміредо
ніби хто
зловивши коника у траві
склав долоні коробкою
і він кружляє лоскотно всередині
то нижньою то
по верхній
і сюркоче
***
я говорив а
ле ти не слухала а
ле я все ‘дно говорив ні
бито мені не було ні
яково на
чебто півень співає до
сонця що сходить не
залежно від. а
бо тетерук я
кий чує тільки власний голос о
соружний йому й о
стогидлий що слов
о роз’їдає горлянку на
че склянка со
ляної кислоти ви
пита натщесерце. а
потім ти говорила а.
***
"з ясмину й черемхи
тіло твоє сотворили
до
світла й темряви
соколи два та
кетяги бузку в очах
діва за знаком
а тіло пекуче тавро
на серці моєму
в уста мої
пелюстками та
райдугами співаєш
ідучи степами, й
не гнеться ковила під тобою - "
і тут у двері задзвонило:
ти стояла
зібравши сумки в ліву
під пахвою листи й "Вечірка"
круж очей наведені тіні
та
струшувала з плеча
пальто, поспішаючи
бо мали бути гості
і хотів би розкотитися
як у високе середньовіччя
секстиною на 60 рим до слова
але
спромігся тільки на
прозове знемнародження
та перебрати на себе пакунки
***
Ми хотіли розбити парк,
але вміли тільки саджати садки.
Ми розбивали райце
і випускали нові й нові парки.
Але виходили тільки садки.
Вони купчилися, заповнювали затісну
землю, громадились на обріях.
Сади і сади садів, і сади садів над садами.
Ми стали злими й нетерпимими,
і несмішно називали себе
садистами.
Ми оточували себе парком,
але поставали в новому садку.
І коли ми збудували, нарешті, парк
і поснули, втішені, то вранці
підняли обличчя до вивернутих корчів,
що стирчали до останнього обрію.
***
у парку самотнього дерева
несподівана зима
вислуховує груди землі
але та зачаїлась од ворога
у троянському коні
що стоїть на одній нозі
(насправді то журавель)
закинувши вітвисту голову
а зима вислуховує
крила журавля
(насправді то статуя)
гола скульптура
зіщулилась під корою
дафна тремтить
чуючи дихає зима
(насправді то любов)
несподівана зима
***
Ми важко грузали
розчовганими дорогами
та розважалися бесідою.
Наші монологи щохвилини
перетиналися кивками
та важким у читанні
"здрст...здрст...здрст..."
А дорога непомітно
витлівала стежками -
ми йшли все тісніше.
І лише коли стало
неминуче -
для того, щоб іти далі,
треба злитися в одно -
бо для двох
на стежці немає місця -
ми зникли - а далі
говорячи сама до себе
пішла істота
не знаючи, що попереду
стежка
розчиняється степом.
