Тіло води, живої води,
Проникає у наші примружені очі.
Ми були якось тут, йдемо знову сюди,
Наче тої містичної доброї ночі.
Тіло дихало рвучко піснями дідів –
Щось зривалося з губ тужне і правічне.
Я знайшов те зерно, відігріти зумів.
Не страшні йому дні глибокого січня.
Стерлися маски сестер і братів.
Маскарад занепав, зупинилося дійство.
Тільки ніч ця є чиста, а туман – поготів.
Чиста поруч і ти безперечно та дійсно.
Ти мовчиш (може молишся), ледве тремтиш…
Там блукали колись наполохані коні.
Не лякайся тих місць, кохана, облиш.
Пам’ятаєш, як небом гуляла босоніж?
Може, думаєш ти про відносність краси?
Може, думку шматують стерв’ятники муки?
Хочеш знати красу – доторкнися роси
Та вслухайся в її непідроблені звуки.
Дослухайся до пісні, що піє соловій,
Дотягнися до зір, що речуть твою долю.
Як дійдемо до саду, зупинись і постій.
Залишися зі мною, омий свою волю.
Бережливо тебе віднесу на руках
Аж додому, де ранок присів на поріг.
Отже, мушу вже йти, повернуся у снах.
Я ще вірю в твій сум, пам’ятаю твій сміх.
Тож не буде того, чого ще не було.
Все ходить по колу, ніби осінь в садах.
Занехаяні мрії стають на крило,
Побувавши в місцях, де жива є вода.
