Дві години кохання,
Неначе прогулянка бранцю.
Дві, як вічність і мить,
Решту хмуро волочать воли.
Знов охоплять тебе
Оксамитові лагідні ланці,
Але ти не помреш –
Дві години твоїми були.
Дві години ти рвав
Лютим псом нездійсненності муку.
Дві години ковтав
Відгоміння живої води.
Потопав, але знав:
Над поверхнею видно ще руку,
А коли і не видно –
Однаково: в прірву... туди...
Там труїли тебе
Пофарбовані в сонячність квіти,
Хвороблива жага
Уривала обітниць оброть,
Вентилятор волосся куйовдив
Ну майже, як вітер,
І відгонила кислим
Не першої свіжості плоть...
Там торкались тебе
Дратівливі безбарвні зіниці,
Над тобою гойдались
Гадюки знетеплених рук
І байдужі долоні,
Мов тихі приручені птиці,
Загортали у мрію,
Ти чув її здавлений гук.
Твоє давнє „одна!”
Закотилось покатом у закут
І кудись відлетіло
Оте нерозумне „повік!”
І тебе не спинив
Ані докір, ні осуд, ні закид,
Ти не знітив себе
Недоречним тремтінням повік.
Дві години кохання...
Ти пив його ємно, таємно.
В Ніагару жбурляв
Невигойного „хочу” плоти.
Невгамовно, непевно,
Не виболено, не взаємно...
Дві години всього,
Бо за більше ти не заплатив...
