Цей день тягнувся не швидше старої дрезини,
Випалював ніздрі мастилом і тлінням вугілля,
Цей день ішов так, як плинуть самотні зими,
Але, врешті, я дочекався цього надвечір'я.
Я біг, я тікав, я чіплявся за гілля акацій,
Палив, ховаючись в дворики від проміння,
Я лаявся так, немов йшов із важкої праці,
І тіло моє було мокре, мов у дельфіна.
Десь пахне смолою, десь пахне тирсою й сіном,
Десь пахне тобою... Ти йдеш до фонтану чи пральні.
А я із цвяшка знімаю свої мокасини,
І, вдівши кашкета, шпалами йду до гутарні.
А потім, коли насуне солом'яний вечір,
Я буду тікати, молить за своє спасіння,
Бо нині й вода, здається, із запахом сечи,
Бо нині ти стала мені така покірна.
Я бачив тебе ще зранку -- рожеву й теплу --
Ти тихо стояла в обіймах якогось солдата
й крутила на палець жовті пшеничні стебла.
А в мене і ноги, і руки -- все, як вата.
І от він пішов, ступаючи рівним кроком --
Чорнявий і молодий, в синім строї --
А я заливаюсь холодним смердючим потом,
Жалкую, жалію і жалю тебе косою.
Тебе я, крихку, мов скло, загорнув в мішковиння.
Червона паща печі не видасть, змовчить.
Міркуючи так я пішов до гутарні, на зміну.
З труби іде дим і місяць хробаком точить.
Нарешті цей день скінчився, стара шкапа,
І пахне, звучить, мчить звідусіль ніччю,
І я б міг поставити тут після всього крапку,
Та бачу крізь скло, у вогні, твоє обличчя...
