Благовіщення
Вона підняла глечик на плече
і вже збиралася вертатися додому,
але помітила чужинця, що в утомі
сидів на камені із квіткою в руці.
Лілея то була. Та дивний запах
від неї йшов - дощу? нектару? льоду?
Озер солодких у вечірньому повітрі?
Та й тільки білим схожа на лілею
забарвленням прозорих пелюсток
скоріше зліплена вона була зі снігу…
Зустрівши погляд, чоловік піднявся
і крок ступив назустріч - тільки крок.
Була помітною невпевненість. Вагався
неначе він, чи жінку ту зустрів
серед істот численних того роду,
яких праматір завинила перед Богом.
Вона потупилась, чекаючи на слово,
але на ноги несподівано упав
в холодній сором’язливості погляд.
Стежина сіра підпливала кров’ю
од свіжих ран, неначе він пройшов
усі краї, весь світ без відпочинку,
всі селища, всі гори, всі міста,
аби дістатися з лілеєю в руці
до цього місця. Тихої відрази
укол вона відчула і підняла
на цього очі знову.
Дивний одяг
був чистим після довгої дороги,
обличчя світле, мов не чуло болю,
і пил не осідав на ньому, наче
в байдужості, у безбороннім сні
там пізнання суворе процвітало.
Вона прислухалася до знайомих слів
незвично вимовлених - виспіваних наче
про тьмяне щось, про вість немов благу,
і, як замовк, невпевнено спитала:
“Тепер я, певно, дякувати винна?”
Але чужинець їй не відповів
і, відчуваючи легке роздратування,
із глечиком холодним на плечі
пішла собі. Почувши за спиною
торкання вітру, шелестіння крил,
вона неспішно озирнулась:
Чужинець вже пішов, лишивши слід кривавий,
у небі розтавала куля масла,
стікаючи промінням полуденним,
і високо ширяв великий птах.
Іов
Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібненько, знак за знаком.
І друзі, ті, яких зумів надбати,
та не зумів затримати, ідуть
від мене геть: мої нудні дебати
із богом - у душі колотять муть
із дна, і всі злостивляться довкола
на мене й господа, який забув мене
своїм добром, а злом не обмине.
Сиджу, душею мертвий, тілом голий.
Акриди лазять по руках, і в голові
вошва кипить. Всі жити мають право,
але не я. Слова тулю криві
і небу кидаю, що може буть не здраво,
та чи мені боятися когось?
Свого злодійника зневажив остаточно.
Нехай він благ колодязь, і пророчих
сказань, і тихо плине мовби Рось-
ріка в одне з сестрицею Сулою.
Мені молитись нікому, бо я -
я - Іов. Наче хряк лежу у гною
й на бога хоркаю, якого ся бояв
у дні, як доля лагідно віталась,
й мене ще не чурались люди.
Які ще там спасуть мене талмуди?
Я клав на них великий палець.
Мов Іов серед гною - я в душі
копаюся нечистими руками
вони болять, вони мені дрижать
од нетерпіння видобути камінь
з болота серця - збудувати в ньому
собі оселю вірну, наче смерть.
Але стопроклята мовчить до мене твердь,
і сльози - очі колють, мов солома...
Юда
І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
і підтюпцем між стінами біжить
де пише місяць кола глинобитні
сміють дівчата плачуться жінки
і мудрі висохлі на мумії бербери
сидять у затінку покурюють кальян
в таких містах щовечора богами
повітря засклено, кружля летючий храм
і янголи метуть крилом пилюку
проходячи майданом де базар
утихомирився і де лежать верблюди
і нитку шляху довгого жують
І Юда йшов до варти на воротах
і підгиналися колін смагляві труби
він чув у серці чорну правоту
що розгортається і на хвості мов кобра
блакитнооко дивиться йому
в душі смітник загиджений війною
Вже прохолода впала на краї
що посідав народ богоборливий
дзвеніли цитри вікна у вогнях
в палаці царському гуляли і співали
не згадували Йвана Косманя
що на царя пророчив хмаровидло
і все плескав на люди із долонь
Іуда став посеред площі. Ватра
в його пустій диміла голові
і поглядала неуважно варта
як той стоїть і чухає колтун
немов стоять йому нема де й ніде
неначе згадував куди подівся час
куди піски пустелі аравійські
ковтнули душу й серце і любов
Ворожо брязнули щити в провулку темнім
то римляни дозором надійшли
здригнувся Юда чуючи хвилину
яка все вирішить і повернувся геть
іти назад до вчителя упасти
тому до ніг він вимив і йому
і криком несподіваним кричати
що він не буде більше не хотів
що то неправда ні о ні неправда
якій немає місця на землі
що хоче він в Єрусалим небесний
ввійти вратами що дзвенять як лід
із кришталю й рубіну та нефриту
що хоче пожильцем у небеса
піднятися на чистій на хмарині
і крила виростить... “О так, мені крильцят
в житті не вистачає і по смерти" -
сказав він гірко. Звідки гіркота
та плинула й до серця підступала
не мав він гадки. наче у пісках
стояв у натовпі гулящого народу
він озирнувся площі не було
довкола вулиця шуміла та штовхалась
і перехожий мирно батькував
іуду що постав мов соляниця
він озирнувсь в очах червона криця
горіла він лякаючись себе
пішов повільно між веселі люди
туди де засідав синедріон
немов у кулі паперовій жовті оси
і він ішов водитель катастроф
поклопотатися за вчителя за бога
і в голові нехитрий урожай
думок збирав тривожних і потертих
і кулака схвильовано стискав
роздумуючи про важливу справу зради
але окрайчика згадав у кулаці.
Підніс він руку ліву до очей
і в світлі мерехтливім смолоскипів
побачив хліба шмат зім’ятий м’ято
і з криком кинув його в пил немов
змію отруйну що звернула жало
та укусила просто межи губ
його у горло чорне і порожнє
де слово боже зроду не було.
І притоптав той шмат проклятий юда
і довго так на ньому танцював
і пританцьовував аж люди відсувались
у зачудованім мовчанні п’яним він
тамтешньому народу видавався.
А він завмер і так би і стояв,
коли би вершник батогом не потягнув
зігнавши того юду на узбіччя
за стіну він схопився обома
руками і згадалися, невчасно
для справи злої, безневинні дні
щасливі мандри морем Гілеадським
де ніжним лоном береги лягли
де риби випливали слухать Слово
і де з небес зіходили птахи
Щасливий час, о Юдо одинокий!
Щаслива згадка зашморгом тобі
на горлі висне і борлак ламає
“стискає горло зраднику любов”
так певно скажеш ти, учителю, промовив
він хрипко і побачив свою тінь
яка хилялася від ніг у чорну прірву
себе побачив в мертвій глибині
бридке лице несло печать звірину
печальну невиправдливу печать
і він собі печально в очі глянув
нема ж очей - а пара срібняків
і з жаху нутрощі у нього обірвались
“Навіщо...” поспитав ся та потяг
спилюженим майданом збиті ноги
чвалаючи у поножах чавунних
і чув як у душі останнє мре
і жалить у п’яту зубок вогненний
і легко він до неба посміхнувсь
незрушного немов осліпле з горя
у більмах хмар важке камінне око
і рушив тридцять срібних зароблять.
***
ішов собі як та харитя
і ніс мотузочку в руці
а хмари корчило сердито,
лежало поле в молоці
нероз’яснимого туману.
лежав гаманчик у кармані.
в житах, посталих до небес,
як божевільний, бігав біс,
а янгол плакав і крилом
плескав надломленим, тікаючи.
і чорт ловив у сіті каліча
і недоловлював назло.
і підпадьомкав полохливо
в житах, посталих до небес,
цей ангол, і тріщали крила.
і все ганявся чорний біс,
а я ішов, в руці мотузочка.
моя стежина вилась, вужчала
аж поки зовсім шлях пропав.
і я ішов заки не став.
в землі щось чавкало й гуло
і лазили чорти по норах.
свинячим пхалися мурлом
і блимали до мене скоро.
а янгол плакав і боявся
тримав крило, неначе віяло,
й зорив у небо багровіюче.
та бог у небі не з’являвся.
а я ішов собі житами
важкий і чорний наче камінь
і мене демони лякались
і жито попелом лягало.
і лазили чорти здорові
попід землею по дірках.
і шлях мій був на поле крові
і гордовитою хода.
