|
|
| Авторів: |
2698
|
| Творів: |
51622
|
| Рецензій: |
96045
|
|
|
|
Код:
|
|
|
Ошибка при запросе:
INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 25334, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.144.83.249') Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed
|
Художні твори
Поезія
Цикл поезій
|
|
|
| © Yephrem Patsyukevitch, 17-09-2010
|
нас татуйовано фігурами
їх зміст високий і святий
серця кинджали змії гурії
троянди кораблі хрести
орел сидить на плечку лівому
в Наталі з правого руша
на кораблі великім білому
шукать америку душа
і генуезця ворохобного
там видно постать на мості
і синім виколото коміром
слова на горлечку святі:
‘все починається негодою.
земля безвидна і пуста.
ширяє дух мій понад водами
мого пустошного життя.’
і на вершині груді білої
ковчег застиг і з нього ной
на протилежну гору дивиться
і зачудований тобой
і кольорова і незлічена
на мене блимає очва
і пролітає непомічено
птах мимо нашого вікна
тобі несе оливи гілочку
але Наталі не знайшов
не зупинить потопу вічного
і світу загниває шов
і він розлазиться і репає
немов обдертий кобеняк
а бог тебе ‘до себе требує’
і хмар колошкає сіряк
ти розмальована й розмічена
мене цілуєш в темноті й
лепече мій язик скалічений
слова забуті та святі
***
Для тебе забував я фатерлянд
і лепетав язичієм небесним,
і з тим зійшло життя моє на безцінь
душі безрогам кинув діамант.
Я ж на тебе дивився як з за ґрат,
поштиво оком цілував і пестив,
та був тобі нічим не інтересний
і марно тратив врем’я і талант,
складаючи тобі натхненний кант.
Однак не рушив він мрійливий бездум.
Я йду від вас під три чорти - і пес вам.
Геєна, пекло, та довічний ад.
Мене було зав’язано на бант
і в кучері почеплено русяві.
Я йду від вас, немов Григорій Сава.
Іду вже. І тому безмежно рад.
Але ж коли минуть розкішні весни
й щоку бездушний фотоапарат
зів’ялу відіб’є - не плач не в лад.
Це ближиться тобі крилатий месник.
Він змусить через сльози пригадать
любов поетову, таку тобі безецну,
і хоч мене ти кликатимеш десь там
я більше не покину фатерлянд.
***
шипить і плеще в очі срібна піна
пливуть хмарин поплетені вінки
серед березового цукру і проміння
вони муркочуть кішки та жінки
ми біжимо торкаючись губами
межи деревами які біжать назад
немов налякані тікають білі дами
яких жене у ніч страшний пірат
нам шумовиння очі виїдає
і сльози падають через веселий сміх
немов русалки нас заскоботали
і кинули вмирати тут на сніг
сміятися нас кинули на сльози
у кішок натовпі в оточенні жінок
ми потопаючи хапаємо за лози
і за небес незгасливий вінок
і хвилями тіла на берег плещуть
у горлі тріпаючи дзвінко язиком
кішки муркочуть і деруть нам ноги
і місяця пливе рогатий ком
і місяця пливе рогата миша
на чорному дірявому листку
а ми цілуємось неначе світу більше
не буть уже на нашому віку
***
я знаю все про що я можу знать
тепер ми будем бігати у травах
і забувати в мороці - знання
задля любові срібних солоспівів
задля любові солоспівів золотих
сплітати будемо гірлянди звар’ятілі
на тіло ніжне кидаючи тіло
в цілунках сумовитих потопать
і янгол дивиться, пильнує вартовий
та ніч густа і нас йому не видно
ми лежимо і дихаємо в ніч.
немов роти, паруючі озера
парують нас із привидом небес
ми будемо у травах беркицятись
аж поки ті під нами задимлять
і дим солодкий колесо поплута
кохання це сумне, або прощальне.
ми зникнемо - а замість нас у гай
дріади вийдуть білі танцювать
у хвартушках із бересту й сандалях
***
в небі місяць плаває печальний
кажани співають в небі блюз
я люблю тебе маніякально
божевільно я тебе люблю
мене колють голками болючо
і примушують ковтати аспірин
та мене твоє видіння мучить
і здається: в самоті я не один
голоси я чую повсякчасно
і з тобою вголос говорю
всім давно зі мною все вже ясно
тільки я не знаю, що творю
павуки співають солов’ями
шестиногі люди дріботять
ми з тобою ув одній палаті
будем цілуватись і лежать
я з тобою мов людина інша
я з тобою інший чоловік
за твою любов мене запишуть
в Києво-Печерський Патерик
***
Бог підняв мене на срібні вила
і струсив - в пекельну цю любов.
Сто разів тебе я поборов
на сто перший раз мене убила, ох.
І тепер в обіймах у зміїних
я закинув очі навісні
в небо, там де місяць весняний
межи зір на на гострякові гине.
Ти сичиш, кусаючи уста,
і плямую я твої холодні груди
фосфором цілунковим. В полуді
сплять камінними квадратами міста
І розламаним ґранатом світять ребра,
між яких ще б’ється навмання
серце, повнеє солоного вина,
у любови запахущих нетрях.
Хмара падає у вічі кажаном
і плащем за плечі обіймає
нас, заплетених тілами, і до краю
прірви тягне гаком, наче сном.
Поки ж ми здригаємось в обіймах
яма терпеливиться, на дні
гострить паколи, розлукою сумні,
тільки душу з мене перша виймеш
ти зубами голками - тоді
падати летіти коливатись
байдуже мені бо не зазнають
вже розриву душі молоді.
Як же, гетьманівно, ти не маєш
богом даної довіку вік душі,
і в мені цю квітку задуши,
лютим - заморозь цвітіння маю.
І ступлю упевнено до краю
прірви та впаду у вогняне
Ямище, де смерть співа й гуде
і серця ножем криваво крає.
Хай скипає серце на ножі!
Мукою нехай геєнна грає!
Недаремно я на світі жив
срібні вила я благословляю, ох.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
|
