Охрою сонце небо заплямує.
Мені здається, що вловити можна
Отії плями, промінці пухнасті,
Зплести докупи у ряно сліпуче.
Завішу вікна клаптиками світла –
Хай дума люд, що в мене в домі свято.
Я ще й включу колонки в повний голос,
А потім ще й на місці потупцююсь…
У ванні – сіль і ароматна піна
І дзеркало навпроти на всю стіну.
Ніхто не прийде – сам собі хазяїн.
Все добре – аби тільки не заснути.
Бо як засну, то упаду, втоплюся…
Звичайно, будуть похорони, квіти.
На фоні їхнім буду файний легінь. -
Обличчя сніжне, губи полум’яні.
Як той вампір із фільмів про жахіття.
Цікаво, хто ж там перший заридає?
Чи мама, а чи подруга, чи друзі?
Напевно, скажуть «жаль, такий був хлопець!»
А я злорадно у душі хіхікну.
Точніше, не в душі, а внутрітільно,
Якщо таємний сміх так називають.
Хоча які до біса тут смішинки?
«Це ви усі звели мене в могилу»
Як крикну так, і встану з домовини.
Ото усі здивуються присутні!
Кохана скаже – Що за плями в тебе
Отам і онде, тамочки й оночки?
Підлива до котлет, чи може з перцю,
Вино, чи … Боже! … зблідне і зомліє…
Щось справді на мені липке і мокре…
… Та добре, що хоч зверху, а не знизу.
Фууууууууух, класссно, що лежу собі у ванні…
Не ляпну ні на що й не заплямую.
