У помірній розкладеності твого голосу,
У його достеменно напружних ритмах
Я вдихаю себе
На небес неозначенім поверсі –
Й видихаю в приблизно окреслених римах.
У незмінному стані любов і довершеність
З твого горла, як птахи із кліть, вириваються.
Я ловлю в собі неоперенну приреченість,
Що лягає у тропи, та не називається.
Із сумним пожаданням розквітлості серця
Я на тебе дивлюся – мов в себе дивлюся.
І на видиху бачу родинне осердя,
А на вдиху – у хмарах крихких гублюся.
