***
Коли у нічному борделі,
що пристрасним потом пропах,
здригаюсь в обіймах Аделі,
блукає під вікнами страх
із п’яним обличчям бриґанта,
чекаючи, поки засну,
щоб двері фанерні зірвати
і викрасти душу ясну.
Чого би лякав мене злодій?
Та я не зважаю на це,
і з криком у груди холодні
ховаю солоне лице.
Тому мене більше Адела
не любить уже, як було.
Тому в цю січневу хурделю
до церкви мене занесло.
Сміються дружки наді мною,
і скоса зорить панотець,
коли волоцюга із гною
до янгольських кличе сердець.
З лопатою я нерозлучний
таланти ховаю в землі.
Все так. І мене це не мучить.
Слова мене мучать малі.
Поети то грішна порода,
спасай мене мати свята
шепочуть самі із болота
осквернені срібні уста.
***
Не мучай ся, друже Єгово,
що марно на світі живу,
не знаючи Божого слова.
"Годуємо всі ми черву
у прихистку нашім конечнім" -
чи цим турбуватись мені?
Не чув ти хіба як негречно
про мене кричала на дні
з веселого дому Адела
на радість моїм ворогам:
мовляв, я охлялий до діла й
кредиту не маю у дам.
Тривожить мене і немало
здоров'я мого гаманця:
бряжчало би в ньому, то я би
в багно не поклав би лиця.
Даремно ви, друзі, псуєте
вино на такі балачки:
усе це давно вже поету
повії сказали, які
на мене щось дуже сердиті
в невдалі останні часи.
"До ката, кричали, іди ти й
торчок одрубати проси,
бо віршами нам не заплатиш,
дивись-но, який легкобит!
Деліцій тобі не видати
у домі веселих кобєт."
Отак посрамили фіндюрки
сумнівну поетову честь.
Що зробиш, як в одязі дірка?
Діркам же тим числення несть.
Даремно сокочете турки.
За мною, як каже маман,
сумує Кирилівська дурка й
Лук'янівська плаче тюрма.
Та що з мене кесарю взяти,
спитайте себе накінець,
коли народити не здатен
розсічений мій гаманець
ні міді, ні срібла тим більше.
"Я душу продам за каденц -"
у книгу велику запише
нехай це Небесний Отець.
Здебільшого я відзначаю
набігом святенницький стан
у товаристві прочанок
і рідше суттєво - прочан.
Єгово, товаришу милий,
скоріше до дна допивай,
і знову ми дзбан перехилим
щоб хлюпнуло через край.
Цей світ - наполохана учта.
За дружбу та вірність я п'ю
і більше даремно не муч ти
безсмертную душу свою.
Баляда про часу скороминущі риски
Минуло кілька, начебто, хвилин
і де Платон? Вже не кажу Єгова?
Часопис де, називаний “Основа”,
що тут же на ослінчику поклав?
Мене заскочив наглий часу плин.
У благоденственнім і мирнім пребиванні
неначе дон Жуан на дону Ганну
я на життя глибкий дивився став
і де вони, медові скиби тиші?
Реве та стогне гельзин океан.
Де маяв оксамит і цвів бакан
нога крокує в чоботі керзовім.
Мигнувши, зникло враз, і стало іншим,
скипівши, мов газирана вода.
Те, що було, здається, навсігда
змінилося зсередини й назовні.
Куди пливу на повені годин,
мов річкою спливаючі хлібчата?
Жінки довкола, де були дівчата.
Де кучері, там боса голова.
І стирлувалися слова слова слова
у скаженілім юрмищі поспільнім,
перетворилися дерева на вугілля й
смолисте сочиво на стриманий бурштин.
***
о грай мені свій чарівний пасаж
бо наштиркну тебе на срібні ґралі.
мов парсіфаль шукав я був ґраалю
але натирив тільки б”єн де маж
мене ти надихаєш, мов Лукроза
а в ній без кантора співає став
жабами повний. сяду на порозі
тебе знайшов. та краще б не шукав.
як пан Війон, я гнаний був і битий
тепер я тут, хоча бував і там
ти мелеш хвостиком і пацаєш копитом
а звідки воно взялося, мадам?
закинь у пічку книжку теорем
і серед ночі, о годині третій
зіграй мені про свій сердечний щем
і суржиком заполнєнноє лєто
***
“Чого ти крутишся немов у спині шило”
спитав мене учора Хворий Брат.
Я сам дивуюся, мене чи не сказило.
Пора тоді нам до кирилівських палат
рушати в супроводі янгола в халаті.
Шукав я вірш на тисячу карат
а опинився в божевільній хаті.
Тепер у ній блукаю наздогад:
у роті колесо, важкі на вікнах ґрати,
пташки співають, хворі верещать.
Як та бджола у вулику дзеркальнім
хиляю тінню межи двох свічад.
Мені би звідси вирватись нагально,
та на порозі хтось невидний став
і душу палить, хвору та печальну.
Як рибами горить небесний став!
Життя мого квітучі теореми
їх чорний ангел нагло спростував.
Війна супроти мене піднялася,
бо Господеві мій нестерпний вид,
І я стою простий, як дядя Вася.
І я стою простий, як дід Свирид.
Мене конечні сурми обсурмили
і став бридкий мені широкий світ,
і забуває нагло мене мила,
а ти питаєш, чом я, Хворий Брат,
сяйних небес ненавиджу блават,
чом я кручусь, немов у спині шило...
***
Упала ніч, ажурна глиба
коса в руці, а в другій том.
Чого ти давиш чорну либу?
Твоїм я ситий глевтяком.
Від нього тіло обважніло
і попрозоріло, мов лід,
яким узялась кожна жила
від уст твоїх і ласки від.
Найліпший друг мій, Ієгова,
на вухо днями прошептав:
Дарю хреста тобі соснового
покинь її, залиш, остав...
Мене покорчила дрімота
близького пекла тільки рот
римовану товче роботу
твоїх заради злих пещот.
Жагучий сон мене зминає
неначе м”якуш у руці,
і заступають, заступають
мене мерці мерці мерці...
Я пес твій панночко. Собака.
Я твій Бертран де Вентадорн.
Єгова, друг сердечний плакав,
як труйний запал не зборов.
І от за це остуда, Ноче?
Ні змах коси, ні змах плаща?
Ажурні пальчики не хочуть
цілунка взяти, дать ляща?
Та я здригнусь, напевно, й мертвим
на знак погордливий, бо твій.
Тверезо з ями вийду й твердо,
спустивши очі, наче Вій.
