Коли батько Олега повертався додому,
Він вибивав двері натиском плеча,
І Олег, ідучи до школи зранку,
Мусив відхилити простирадло,
Що ним було завішено дверний проріз.
Коли жінка Олега повертається додому,
Вона довго грюкає у вхідні двері,
Потім обходить дім довкола
І довго грюкає у вікно,
Аби розбудити п’яного чоловіка.
Коли син Олега повертається додому,
Він плутає квартири і торсає ручку моїх дверей –
Вище він поки дістати не може,
І я, виходячи до під’їзду,
Бачу на порозі маленького хлопчика,
Який дивиться на мене знизу вгору.
……………………………………………….
О, ця їхня ненависть – дзвінка, наче ляпас!
Вона бринить у повітрі дому,
Як високовольтні лінії у вітряний день.
О, ця співуча силабо-тоніка їхніх прокльонів,
Ці безкінечні верлібри їхнього мату,
Протяжні, немов рефрени обрядових пісень –
Як вони дзвенять у вечірній тиші,
Як вони пробуджують на світанку!
І ти, лежачи під ковдрою,
Розрізняєш у крику ледь чутний шепіт:
Не залишай мене, не залишай…
Усе, що я вмію – це ненавидіти тебе.
Поглянь на моє серце – як воно палає,
Яка пристрасть кипить у ньому.
Ніхто і ніколи не зненавидить тебе так, як я.
О, ця ненависть, яка стоїть поміж нами!
Вона тримає нас краще за всяку любов.
Не залишай мене, не залишай…
