Коханий, я знаю
як часто,
розкуйовджуючи густу гриву
осінньої ночі,
ти - сам у себе в опалі,
очікуєш,
мов благодаті,
свіжого вітру з Атлантику:
він приносить на крилах
з-над скелястих,
туманних берегів Шотландії
отари кудлатих хмар,
передзимові зливи,
та вісточки,
що хапає під час свого лету
у східному напрямку..
І безсоння твоє
поки прагне скропитися
золотом крапель
з вересу й віскі -
ти, мов сумний король Лір,
все блукаєш
у глаукомі своїх почуттів:
кохання твоє,
таке зaвжди скупе на слово,
немов щем Корделії,
водить тебе за серце
країною опалого жовтня...
