Він сказав мені: думай. Погляд поклався в тінь.
I усмішка моя стала тиха, покірна й невидна.
Цього вечора осінь наллялась погідно
кольоровістю сонця, морем вогких галасінь.
Він промовив: повір. Вітру гривасті коси
повплелись у вінок. У галопі чуття торопкі
гнали гет', забуваючи, – голі, дитинні…
Осінь
залишала 'вкруг себе хрусткі проминання слідки.
Це, як завжди, каприз – його остаточне: люби!
Злегка кутались в холод пасажів намоклі завії.
Я іще не жила… Наслухала, вдивлялась мрію
обертонами ніжності, жалю, свободи, снаги.
