Сигарету зранку, воду на обличчя,
Потім чашка чаю й прямо на вокзал;
Втеча від усього вроджено-хронічна,
Як дерев осіння сповідь золота.
Холоду стосунків я вже не дивуюсь,
Порожнечі слова і похмурим дням
Я не поклоняюсь, але цю калюжу
Вбрід не переходжу. Тому їду сам.
Спека залізниці спалить протиріччя
І нас порозвозить по своїх кутках.
Залишиться в серці туга майже вічна,
Марноти емоцій стелла крижана.
Божества сталеві, янголи колісні...
Як вас ще назвати? Дивовижні ви.
Зменшуєте відстань, хоч серця й не взмозі
Міцно об'єднати як обхід стіни...
Рейки сяк-так склеють порвані фрагменти
Кинутих емоцій в центрифугу днів,
Тіло заколишуть, побажають стерти
Порожнечу серця. Та ми всі самі...
