Сигарету зранку, воду на обличчя,
Потім чашка чаю й прямо на вокзал;
Втеча від усього вроджено-хронічна,
Як дерев осіння сповідь золота.
Холоду стосунків я вже не дивуюсь,
Порожнечі слова і похмурим дням
Я не поклоняюсь, але цю калюжу
Вбрід не переходжу. Тому їду сам.
Спека залізниці спалить протиріччя
І нас порозвозить по своїх кутках.
Залишиться в серці туга майже вічна,
Марноти емоцій стелла крижана.
Божества сталеві, янголи колісні...
Як вас ще назвати? Дивовижні ви.
Зменшуєте відстань, хоч серця й не взмозі
Міцно об'єднати як обхід стіни...
Рейки сяк-так склеють порвані фрагменти
Кинутих емоцій в центрифугу днів,
Тіло заколишуть, побажають стерти
Порожнечу серця. Та ми всі самі...
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design