Як надивився на ці пустелі
в очах порожніх,
аж загубився чи від істерик,
чи в огорожі.
Чекали сонця, немов пігулку
од марнотрати.
А день у воду узяв і гулькнув,
де інший брати?
Чому смієшся, коли ридаєш?
Це неважливо.
А бігти треба все далі й далі ж,
бо вп’ється злива.
І чітко видно – вода по шию –
Потоп включили.
Проріхи в небі – сиджу і шию,
латки з овчини.
Чужим – надії, собі – не знаю
чого й потрібно.
Все розпочате, авжеж не нами,
вважайте хибним.
