"...в четвертом часу мы поедем в местную книжную лавку,
где двенадцать приятелей своими скромными аплодисментами
проводят его стихи..."
З авторського підстрочника "Дюни в Уотермилі"Венцлова Томаса
Сосни плакали й співали,
чи підспівували морю,
сонце сльози вигрівало ,
покохавшись з раннім бризом.
У піску солоні бризки
запліднили прибалтійство ,
народивши Жямайтію.
Поховалися у дюнах
до пори соснові сльози.
Незворушливий Нямунас
лоскотав тим соснам ноги.
А по ночах жовторогий,
як по росах небо зрідне,
розсипав по хвилях срібло.
Час кору з тих сосен злущив,
розрівняв пісок над ними,
золотаву жовтизну ще
встигло сонячне проміння
в полотно меланхолійне
вмалювати.
І лишило
дозрівати
горошини...
...Просипаючи крізь пальці
віковічну таємницю,
шепотів пісок прибалтський
про кохання моря й сосен.
Потім золотаві роси
скочувалися з долоні
поперек - по руслу долі.
По якій котитись далі ?
Розділилося те русло...
Про які дороги дальні
магія зірок мовчала?
Про човен біля причалу,
збитого з канадських сосен,
про чужих кленовість осен ?
Між Лонг Айленду каміння
не просієш бурштиновість.
Хмарочос - не Гедимінас,
І Флоридна спеки хтивість -
це не Паланги цнотливість,
і приклеяна усмішка -,
як медовості надлишок.
Лиш оазою в пустелі
ця книгарня. І дванадцять,
як апостоли із келій
п"ють долонями з джерела
ностальгії п"яні зерна.
Ніч і пляшка - як удома.
Лабас нактіс , пане Томас !
