І знов шляхи... Шляхи, що розходяться
і сходяться як ріки.
Із цих незчисленних перетинів доріг
намагається вирватись
заблукале повернення додому:
кидаюсь у зниклі літні вакації дитинства
та кидаюсь у сумне та дощове місто,
що так поволі прокидається
у холодну весну під час Великодня...
І комусь барвінок –
квітка барви глибокого неба,
чи то барви океану,
у який поринула таємна Атлантида,
чи то далекої берегині криг – Арктики,
чи то прадавнього льодовикового періоду –
комусь ця квітка, наче скроплена сльозою
когось із недосяжної космічної висоти –
вона в’ється попри коріння
старого лісового цвинтаря:
вона любить рости на могилах
давніх і не зовсім давніх предків...
І срібні хрести дерев’яної церкви,
що неподалік,
так боляче пронизують душу
своїм післядощовим лиском...
І це місто, що розкинулось
біля підніжжя пагорбів Розточчя,
це місто, що втратило свою корону
та невинність –
воно таке все сумне та замріяне:
завмерло в очікуванні якогось дива
із золотим промінням...
Бо усе, усе – ностальгія вже котрого повернення.
Усе – наче екскурс у спіраль історії
минулих і розтрощених цивілізацій;
як гучний шепіт
і дике зворушення емоцій;
як голоси, що кличуть у дорогу
нездійсненних мрій
старого мудрого князя
про повернення з далеких хрестових походів...
як голоси, що кличуть у дорогу в світ.
У світ, що обертається навколо
своєї осі та Сонця –
ніби вічний іронічний докір,
що все кружляє на своїх орбітах...
Бо, повернення завжди болить.
Воно стискає, мов залізний обруч...
