Її зовуть Софі,
Його мабуть ніяк.
Він тихий як вода,
вона шумна як жар
- Ти сьогодні снідав любий?
Твої очі переповнені смутку за таку прозаїчну банальність, за протерту до дірок муку.
- Ти сьогодні ніяка люба?
І їй залишилось одне, залізти з ногами у шафу, загубити там в шубі себе
Подертий халат і босі ноги додають певного жанру
Все якось не так, хочеться знати, що буває інакше
Тоді вона стане тихо накине останню спробу
- Я простору хочу любий, можна мені сьогодні не спати…
- Не спи люба, я тебе вже давно не тримаю
Твій сон це для мене мука, тишу він недолає
Софі залишається взута, одягає останню сукню,
Їй двері відкрити важко, бо дивно минуле забути
і непросто сховати стогін, спітнілих долонь відразу
- Коханий прощай за відвагу, я тиша твого не кохання
- Кохана, мені не потрібна ні драма твоя ні змагання
Я зваблена муза часом, зґвалтована сутність кухні
Я викину тисячі спогадів, завершену душу засушу
Тобі як тараньку до пива, щоб було якось веселіше
Прощати віками незрілу загадкову таку усмішку.
