(Най же на ганьбу та посміяння.)
.
. Канти до Хариті
1.
Є час, коли
долоні прозорішають для світла, є
такий час.
Тоді шестикрилий перепел
хилить додолу вогненного списа й
губка, сповнена оцтом торкає
краю землі. Гіркота
перетікає в неї
входить
пливе
у крові та плоті, в образах і
подобах, словах і тіні, що залягає
глибоким рівчаком коло плоту, просякнутим
темрявою.
Тьма - то недовтілений страх
падіння.
Є такий час.
Тогді з губки - краплі та плин -
святість... о, святістю світ
переповнено... світе святий, свят-
вечір зависає, б'ючи
крилами -
роз'їдає світ до
прозорливого натяку на...
Такий то час, той час
святості й оцту.
І люди передбачливо
ся ховають у
рукотворних горіхах домівок,
запалюють свічки, майже чорно горять вони
у цій рожево-пурпуровій заграві на все небо,
наче метелики попелу
б'ються судомно
на голці
гнота...
У час такої святости
собаку з дому хазяїн не вижене,
щоб не знайти тьмяного ранку на
подвір'ї сніжно оскалений
череп сірка серед
мережива дрібних
кісточок -
так мудро кажуть
старі люди, і
здригаються...
2.
Свят-
вечір, саме так, свят-вечір
на самій середині серпня.
Коли керваві язики
лижуть
челюсті неба.
Кожна денна загибель -
повна високої отрути.
Від неї або
гинуть або ні.
Чекати марно, коли
помре все живе, щоб у
морозній труні
у дзвінкій домовині, де
порожнеча м'якою порошею
стеле шляхи... - даремно чекати, так.
І марно
грішними руками готувати
дванадцять страв: ні жінка,
роздерта мукою народжень, ні
чоловік, що прокидається
і засинає, марячи
смаком яблука
на губах,
вкритих сухою коркою, як у землі його
що родить лише тернину та осот...
Не ввійде-бо
Господь
в оселю грішних, під стріху,
вкриту соломою, м'якою та гнучкою,
як золото плоті, ні у вечір зимовий,
ні в будь-який інший.
Свят-вечеря ж бо
зварена мусить руками
восьмирічної дівчинки:
хай навіть жменька
пшона та дві
пучки солі.
Дитячими руками зготовлена страва.
І ступить Бог у дім той, хай
навіть вбивці й ката
господа суть, ката і вбивці.
Там і тоді і для тих
світ-вечір...
3.
Ой, творив Бог Україну
та не стало неба.
"Дав я землі цій
і дерево плодовите,
і річок живлющих виток,
і зело з насіннєм,
і щасне імення –
тільки неба на неї не стачило."
Загородив Бог веселками
неба край
та й поклав дорогу в рай
чистим душам на проживаннє
грішникам на покаяннє.
А веселки горять-палають,
музикою тужною грають,
у вогні блискавиць попелом витлівають,
райську дорогу ламають.
Та зламалась дорога до веселого раю,
а Господь у високих чертогах
того не знає,
грішні душі карає,
чисті до себе прикликає.
І рече Бог:
"Создав я чоловіка
для краткого віка,
у свій образ сотворив його
на суходіл посадив його.
Не йдуть у сад небесний праведні душі –
не стало їх, видно, більше.
Се кінець небес і землі з усім воїнством,
се час розгортати великую книгу,
час докіньчити світ,
бо святих на землі вже ніт."
Кинув Господь оком на Вкраїну –
аж бачить, що міст небесний загинув.
Загородив тоді Біг
пеклом небесний поріг:
"Як на мене ці люди не зважають,
Вседержителя свого забувають –
хай буде над ними пекло замість неба,
хай буде земля ця місцем, де би
кара божа пробуває
сліпі душі карає
іншим людям в науку й покаяніє."
4.
Ой, лежить велика книга
на високих горах.
Всяка земля в ній записана,
всякий дім в ній позначений,
кожна річ свята
кожна грішна.
А одна сторінка у книзі –
земля польова,
а друга сторінка –
твердь небесна,
кров'ю писана, зорею закладена,
і птаство пернате в ній, і звір дикий, і гад повзючий.
Все на світі у великій книзі списано,
тілько нема святої Вкраїни.
І рече Бог:
"Заграйте, води, душами живущими,
не давайте Вкраїні попущення
сорок днів волі не давайте,
великою карою карайте,
землю цю прознайте:
чи ж до книги її записати,
чи пеклом вогняним накривати."
Послав Господь Бог на землю янгола,
злетів янгол на поле:
жито пожав,
зерно у жменю зібрав,
до Пана Бога ся повернув.
"Ой, Пане Боже, земля ця багата:
соломою крита кожна хата,
в полі три колоски зійшли –
один колос порожній,
у двох других по зернині.
Візьми, будь ласкав, звізду вечірнюю,
запиши в книгу, щоб не загинула."
Послав Бог на Вкраїну xepувима,
полетів xepувим у церкву:
праведників полічив,
грішних мітой помітив,
до пана Бога ся повернув.
"Ой, Пане Боже, земля ця неложна:
по церквах дзвони гудуть,
а женці у полі жнуть.
Віри чин вважають,
Творця свого знають,
пиши, будь ласкав, їх до раю."
Послав Бог на Вкраїну чорта,
чорт церкви злякався,
у полі об стерню поколовся,
до Пана Бога ся повернув.
"Ой, Пане Боже, земля ця святая,
та ж її книга твоя не має."
І рече Господь: "Візьми, будь ласкав, звізду ранкову,
запиши землю цю на сторінку польову.
Не так тую землю,
як бідну вдову:
вона пари не має,
за чоловіком сороковини справляє,
дочці Хариті личко сльозами умиває."
А чорт на слово те не зважає,
роги в чорнило мочає,
землю китайську до книги пише,
на землю нашу злобою дише.
"У тебе, Вкраїна, стерня колюча,
мене, чорта поганого, хрестами замучиш –
лишай ся в книгу неписана".
5.
Роззявилась піч
на стонадесять сторіч:
земля тліє та не витліє,
скипають піски на скло,
душі – на гайвороння.
Одна Харитя
не згоріла,
бо в неї мама помирають,
а жито не жате.
Вона в челюсті пхає ручку,
з вогню горщика виймає:
куліш у нім.
На сльозі зварений,
кров'ю заправлений,
на дні кісточки дрібні та білі.
Харитя кості виймає,
гірко ридає:
матінка стали прозорі,
наче шкло гутне,
крутять ся в очах божвільні зорі,
у роті ватра горить.
Хочуть мати промовити слово доньці –
із рота дим.
Хочуть губами тріснутими доньку цілувати –
на щоках рани обпечені.
"Бери, донько, лопату,
саджай мати в піч.
Матінка твоя хлібна,
в печі зійде опарою,
за хмари злетить димним словом,
у лісі настрашить сови.
У них крила осиплються,
збере Харитя пір'я совине,
стане на трясовині,
крилами змахне,
матінку ловити полетить..."
А дівчинка Харитя дрижить,
бо 'д вогню холодно,
скроню од диму розколено:
на лаві сидить,
кісточки в долоні лічить,
та все збивається.
6.
В небі янголи хмари жнуть, у снопи кладуть
блискавицями в'яжуть, громами молотять
На небі на третьому піч велика,
челюсті роззявляє, душі ковтає
жар по всьому світу розкидає
Од жару того земля репає –
у криницях висохлих пекло видать
Став у полі колос,
зерно в ньому – зірки небесні
вуса його – шаблі вогненні
стебло – сосна днедавня
під вітром не хилиться
хмари розриває
до Пана Бога сягає
Ой, несла Харитя важко
до самої хати
несла воду та й стала:
водо прохолодна, чом ти красна стала,
ой, солодка водо, чом посолоніла
тра тебе в землю виливати
знову з криниці глибокої набирати
тобов матінку мені напувати
ой, водо ти прохолодна,
чому задиміла
чи синиця залізна тебе запалила?
Та й не синиця мене палила,
а красна дівиця,
красна дівиця, зоря полинова
Ой, сплять матінка на лаві
а дочка на печі
Не так на тій печі,
як у челюстях.
Вогонь горить, вогонь палає,
донечка у вогні згоряє.
У вогні не горить,
в живім попелі лежить
до Бога промовляє:
Ой, Пане Боже, Пане Боже
скілько в тебе світу
світу білого, великого,
а мене тілько мати.
Палить матінку вогневиця –
тра їй дати води напиться.
Треба води з глибокої криниці витягати
хворую матінку напувати.
А в криниці води нема,
стоїть криниця сухим суха.
А в криниці дно провалило,
пекло вогняне відкрило.
Ой, затули ти, Божечко, пекло,
налий криницю сльозою моєю,
сльозою студеною,
буду матінку рідну поїти, вигоювати.
7. ( Харитя – матері )
Поле наше велике,
жито на полі високе,
піднялося вище хмар
і до землі похилило голови тяжкі.
Стоїть наше жито од обрію до небокраю
золотими веселками,
ще й залізними.
Жати його не пережати
за все життя часу не вистачить
нічного ні денного.
Буде в нас із вами,
матусю моя,
взимку хліба доволі,
хліба й до хліба:
а на різдво ми дванадцять зготуємо страв
і на порозі сніжному станемо –
батька виглядати.
І прийде.
8. (Харитя – матері)
Ой уже ж піч наша горить
та й палає, піч невситима
челюсті роззявляє,
вогонь викидає:
стіни в хаті у нас чорні,
лиця попелом вкриті,
пальчики в малої Хариті обвуглені.
Та й устань же, матінко моя,
зі смертної постелі, встань!
Закрий мені піч,
вогонь водою холодною загаси,
малу Харитю до себе пригорни.
Встань же, моя матінко, рано, встань –
жати ниву велику не ходи, ні, не йди.
На великій ниві колосся чорне –
вуса в нього залізні,
стебло корчаве,
зерня порожнє.
Ой, не зерня то, не жито вродилось –
мертві голови в колосі проявились.
Очі їхні глибоке ямище,
носи їхні провалля бездонне
лиця їхні як віск
зуби – ікла вовчі.
Як підеш, матінко, в поле ниву жать –
звороту тобі довік не знать.
Ліпше в печі горіти,
ніж залізну ниву снопами городити.
9.
Стало дівча серед поля,
губи кусає від болю:
крик перепілкою.
З руки серп мало не випадає:
ой, велике ти, поле, велике, ні кінця, ні краю
тобі не видно.
Поросло ти густо,
мов діброва золота –
літа мої молодії на тобі втрачу,
від неба до неба жатиму.
Колосся стинаю,
до купи складаю,
в'яжу снопи ще й колючим дротом.
А волошки – до вінка:
хай весело ходить рука.
Перепел у полі кричить,
кривавий серп свистить,
хилиться жито,
сльозами вмите,
а йому краю не видно.
Жне, жне Харитя –
не меншає жита,
виростає тут таки нове,
ще вище за старе,
та й швидко так, аж за хмарами реве,
земля тріскає.
А зерна в колосі – блискітки злі, діамантові.
"Принесу вжинок матері,
зрадіють, постануть, розгонять хмари,
чорні примари,
буде в хаті світло, весело" – каже.
Жне Харитя, жне жито,
а воно стає з землі, мов умите.
Стебло товсте, як дубина,
росте не загине:
а зерна в колосі горять,
над полем дим, і над небом дим.
Не лякай мене, перепілочко, не лякай,
високо лети,
далеко ходи,
жати мені помагай.
Бо не зерна то – все черепи жовті:
на мене стукочуть,
до снопа не хочуть,
шкіряться зубами:
"Не бачить тобі, дівчинко Харите,
більше рідной мами."
10.
Постав, лелеча мати ватру
на горі далекій
постав, лелечий батько на близькій
горить вогонь не згасає
під горою ходять хмари
табунами сивими
над горами дим і туман
у вогонь сопілки сиплються
та скрипки
ноги дерев'яні
волос кінський
очі в ряд
горять і співають, співають і горять
а попелом мурахи повзуть
на горі далекій
11. ( Харитя – батькові )
Виросло в лузі дві билини:
одна зелена, як очі
ваші, батечку,
друга жовта, як промінь сонячний.
Живемо ми добре з мамою й весело,
як ви нам і наказували.
Як ви мені й казали:
слухайся матері своєї,
будь доброю донькою,
тоді Боженька на тебе погляне та
всміхнеться.
Я дуже стараюся.
Може він уже трохи вже усміхається,
бо на небі ні хмарини вже
днів сорок і два.
Живемо ми без вас добре,
за господою доглядаємо, хоч і
буває засумуємо за вами вдвох.
Але мамка мене втішають:
кажуть: тато теперка живуть у великій хаті –
стеля в ній висока–висока,
вікна великі–великі, як у церкві;
кругом хати ходить сонце,
в кожне вікно світить,
ніколи не заходить.
Ставок наш без вас змалів,
вода в ньому загусла,
і криниці лежать сопілками німими,
вода в них не грає.
І ми з мамою, що не вечір
збираємося по роботі та
про вас говоримо, згадуємо та
мріємо, як уже скоро будемо разом
у новій хаті з вами,
де стіни білі-білі,
та вікна світлі, наче водою налиті:
на порозі станемо, півниками розмальованому,
а ви нас зустрічаєте –
сидите в новій вишиванці на покутті,
і такі високі-високі,
наче явір красний восени.
Сидите, всміхаєтесь і зерно все
пересипаєте з пригорщі в пригорщу,
важке зерно, ваговите,
все мов кісточки точені стукотить,
чи дріб чималий,
бо ж ви в нас мисливець знакомитий.
Живемо ми добре,
хоч і трохи самотньо:
я мами слухаюся дуже, і за вами не сумую,
як ви й наказали, ну,
хіба тільки трішечки.
Матуся все про вас згадує, бо
заслабла днями, але не сильно, тож
не турбуйте ся: каже
завтра встану, жито бо нежате –
в поле треба йти
велику ниву дожинати, що по вас лишилась.
Я мамці допомагаю,
куліш варю,
воду з криниці ношу,
правда все солону, але мати мене не лають,
тільки дивляться вбік.
Але я стараюся.
Я навчуся скоро і буду як ви та мама.
Русалок у ставку я більше не боюся, як
ви мене вчили, та й ставок тепер уже не той –
денце йому видать,
і річка наша змаліла.
Живемо ми добре і все чекаємо,
коли ви нас до себе покличете
у велику світлу хату,
що висока, як церква, що
з неї весь світ видать.
На тому хай Боженька вам посміхається
і хранить вас у руці своїй,
таточку, цілує вас
ваша Харитя
з мамою.
12.
Ой, летів перепел
та й серед поля впав.
Тріщить крилами райдужними,
хилиться од крику жито,
ламле важке колосся,
на землю тріскану золоте зерно просипає.
Ой, ти перепеличко,
не ламай мені жито,
не клюй мого личка
клювом залізним.
Мене матінка хвора вдома чекає,
їсти й пити не має,
з голоду помирає.
Ой ти, перепеле небесний,
не бери мене на крилята,
не неси в Пана Бога палати –
дай дожати великую ниву,
ще й маленьку.
В тебе кіхті залізний, пір'є райдужне,
німб на голові красно сяє,
сонце затемняє.
З твоєї пісні сильної буря піднімається,
жито жмутками топче, зерно вибиває.
Зерня в землю падає, наново виростає,
нива стоїть як була,
не дається мому серпові.
Ой ти, перепеле могутній, красивий,
поможи мені пожати цю ниву:
я тебе довіку годуватиму,
на хмарці канти співатиму,
перепеле мій.
В мене нива велика,
а Харитя дівчинка маленька,
не подужає.
Піднімай, перепеле, крила, мов серпи вогненні,
пожни мені жито зі мною,
буду я довіку з тобою.
Ставай, перепілко, до великої ниви:
на ній жито, мов дуби столітні,
зерня, мов жолуді:
та не жолуді все – черепи мертві,
сонцем білені, дощами поєні,
росою вмиті.
Ставай, перепеле, до великої ниви,
а я стану до маленької:
на ній жито м'яке та дрібне,
мов трава шовкова,
земля пухка, наче пір'ячко.
З землі пальчики ростуть дитячі,
нехрещені діти про котика співають,
дрімоту навівають.
Не тріщи, пташко моя, крилом,
не лякай мені мій сон.
Стежки польові заростуть –
не знайти мені зворотну путь.
Тут у полі лишатись довіку,
жито жати для Пана Чоловіка.
В нього очі чорні, німб залізний,
на пальцях – кігті діамантові.
Крилами, пташино, не стучи,
бо в житі дзвони дзвонять –
до шлюбу дівчинку Харитю ведуть.
Квітчають волошками,
серпанком тяжким накривають,
росу вранішню – сережками,
крові крапельку – коралями,
монистами мені черепи,
кільцем весільним – мотузочка.
Бери, перепеле мій,
книгу велику,
книгу небесну в Пана Бога,
читай мені молитов на відход.
Читай на шлюб Хариті маленькій,
бо не вижать мені жита вогненні.
Читай мені, перепел,
молитву темну,
в ніч загортай,
місяцем вінчай
дівчинку Харитю в полі.
