Вселенський сум прийшов до немовляти.
Не стукавши у двері, не дзвонивши,
заліз до люлі сонного дитяти,
до рученятка щоку притуливши.
Йому таке у космосі не снилось,
(засмагле серце все давно забуло)
старечі сльози рясно покотились -
маля йому на вухо позіхнуло.
Тривожна ніч запрошення не просить -
злодійкувато шамкає губами:
«Чи тридцять крапель валер‘яни досить?
оце такі – ці молоденькі мами…»
Але ж які… І серцю не тремтіти?
(два тижні, як малесеньке на світі)
А щоб ось так від жалю голосити!?
Пекельні муки! І пекельні миті…
Не гріють ребра стоптані стежини.
Ганчірка мокра впала на поріг.
- То може хто приходив до дитини?
Стривожено питає чоловік.
- Та хто приходив? Господи, нікого…
Ані очей, ні голосів, а ніц!
Приходив дощ, та що йому до того -
він просто воду вулицями ніс.
І носять в ніч малятко навперейми,
і вже не знати - що то за мара.
Кровляться по живому дерті нерви,
кровиться світ у досвітках вікна.
Як безпорадно, що ж йому такого?
- Вселенське горе! Що тобі таке…
Що так маля проймаєш до живого,
Що так ножем видовбуєш мене!
Оце твій день. Оце твоя спокута,
оце твоя доріженька стара.
Спиває душу навіжена скрута -
об чорні коси руки витира.
І здогадалась одуріла мати,
та почорніла з розпачу рілля,
що то не біль прийшов до немовляти -
Вселенський Сум тривожить немовля...
