* * *
Всьому бо на світі нарешті приходить кінець.
Ось дівчина юна із хлопцем іде під вінець.
А ось дідуся десь несуть хоронить у труні.
І жалко від того й спокійно на серці мені.
Та довго не міг я забути одної труни.
За нею йшли люди. Ішли й говорили вони
Про се, та про те, про погоду, мабуть, урожай.
Я їхав в автобусі. Так би й проїхав, вважай.
Та раптом із темним, невидячим поглядом ти
Сказала: спинися! Сказала: не смій так пройти!.
Ті очі просили, благали, молили мене:
А, може, неправда це? Може, це сон, що мине?
Я їхав в автобусі. Той на узбочині став.
Я очі відвів. Я дивився на сад і на став.
А очі ті знову чіплялись, чіплялись в мої,
Невидячі й вірячі, жінко, ті очі твої
Повірить хотіли, що я можу все, що я Бог,
Що зможу піднять його, зможу, щоб знову удвох!
Не міг я. Очима ти далі, повз мене вела,
Ти в смерть цю повірить, повірить ніяк не могла.
Та очі за мною такі ж, як і в мене були,
І в горі твоєму тобі помогти не могли.
Не знаю, хто був він тобі, може, муж, може брат.
А очі мої не могли вже дивитись на сад,
І думка моя цілий день, цілу ніч ще була
Прикута до того, що ми проїжджали, села.
