Втікає жовтень – найманий убивця
старих ілюзій. Знов чомусь не спиться
і повня гостра, наче срібна спиця,
на себе ніч наниже, як петлю.
Простить за все мене, – малу готесу,
а перший сніг відправить чорну месу
над мертвим містом. Сповідь безадресну
на іспиті ганебно провалю.
І не дожити. Дихай чи не дихай…
холодна кава – невелика втіха.
Тісним провулком прокрадеться стиха
коханець мій – голодний вовкулак.
Переписавши догми на нью-арти,
облишмо небо, – нас воно не варте.
Струмує кров на дні важкої кварти,
з кігтистих лап не вирватись ніяк.
Іще цигарка. Завтра вже покину…
За безцінь душу продано невинну.
Зосталося чекати Гелловіну,
ловити вітер недогарком крил.
Злизавши з вуст масні брунатні плями, –
ото було не жартувати з нами…
Ти чуєш – дивний скрегіт під хрестами?
То всі святі підводяться з могил.
