у бої без правил, у гульбищах біля ікон,
ми зникли як тіні,
вже стерті надій личаки.
між морем і небом
висить корабель як афон,
самотності квіти,
зашорені,
мертві роки,
немов потерчата у річці, а весла німі –
забули, як плисти, стрічати напругу води,
глибоке бельканто у грудях…
можливо не ми –
оті човнярі, що берег знайдуть,
а ти
все маєш для того, щоб вгледіти скніючу твердь –
твій сміх золотіє, повніє, іскриться як німб,
уліссе, тебе не здолати тепер,
хай плине водою,
горить у вогні
цей ринок, ця ринва, що з неї стікає бром,
цей хор, ця корида, де кожен з биків – герой,
де вибір чомусь завжди випадає ребром .
у небі зникає, як марево білий ролс-ройс,
усі ми на ньому – флейтисти мінливих вітрів,
нас море не пустить, не видасть ні шансів, ні віз,
один ти живий, у тебе крильми з-під брів
вимахує фенікс і хитро мружиться лис
