Не забувай мене, це я тоді всміхалась,
Коли трамвай вгризався в пильні рейки.
Проміння з пилом, курявою згарищ,
Здавалось, пише з доль людських рімейки.
Приходять люди. Сонцем оповиті.
Їх посмішки лишаються у вікнах.
Проходять люди. Стежкою у житі.
І йдуть. Кудись. І знаєте… Навіки.
І всі трамваї, зібрані по світу,
Не знатимуть і крихти тої долі:
Що в це спекотне літо перегріте
В вікні не з"явиться один знайомий погляд.
І буде вітер змішуватись з пилом,
Перетинатимуться в просторі тілá…
Не забувай мене, це я колись любила.
Не забувай мене, це я тоді жила.
