Із поривань, натхнень, одчаю
останеться лиш попіл мрій
Богдан-Ігор Антонич
Тепер я знаю – я чекав на тебе все життя
Я ніколи не бачив тебе, але твердо знав, що ти є
Коли нетерпляче пригортався до материнського лона
Коли виводив пером незграбні каракулі
Коли почухував вивихнуте коліно
Коли мріяв одним махом стати дорослим
Коли тішився оцінками в щоденнику
Коли мене вчили танцювати вальс
Коли натягав парадний кітель
І коли мчав на роботу
Я просто чекав і не думав ні про що
Вічно шукав твоєї вірності
І міріади розчарувань лише зміцнювали мою віру в тебе
Я знав, що ти – саме така
І відмовитися від тебе не можливо
Тому що ти приходиш завжди
Та не зраджуєш нікому
Моя вірна
Смерть
