| © Катруся Степанка, 28-07-2010
|
Гадають дівчата
Вночі на Андрія
Чи буде багата,
Чи збудеться мрія.
Чи скоро до хати
Одної з сторін,
Сватів виглядати,
А милий, хто він?
Мені девятнадцять
Ще в думці навчання,
Але в любу пору
Всі хочуть кохання.
Всім хочеться знати
Мінливості долі,
Чи меду багато,
Чи з’їсти пуд солі.
Чи з милим довіку
Прожити гарненько,
Чи з року до року,
До старості в неньки.
Води із криниці
Ховаю під ліжко,
Здається, дрібниці
І дивно, і смішно.
З лозини паличку
Кладу на стакані,
То – міст через річку,
Де йтимуть кохані.
Щоб збулось гадання
Слова промовляю,
А потім мовчання
І спати лягаю:
- Милий, суджений, прийди
Через міст переведи!
Але під подушку
Кладу іще пояс,
Не йтиму місточком,
Присниться хоч поїзд:
- Пояс, пояс,
Приснись милий і поїзд!
Стою одиноко на острові голім
І зліва глибоко, і справа, бо повінь.
Ріка розлилася, немає і броду,
Але попереду є міст через воду.
Березовий, березові перила,
Мов коромисло на два береги.
Я зачарована – така у ньому сила,
Така краса від нього навкруги.
Є дві дороги в моє майбуття:
Одна є довша по траві зеленій.
Дивлюсь на ноги, боса – без взуття,
Та молоді травинки, так приємні.
Є ще дорога справа, по воді,
Колода з берега до середини мосту,
Та як пройти, піднятись як туди?
На верх, на міст, він значно вищий зросту.
То не колода – звалена верба,
Вона старенька стала в допомозі,
Сили нема, вода перелива,
То втопиться, знов випливе в тривозі.
І страшно, не втопитися б мені,
Але ж дорога ця є значно ближча,
А ще, на міст як, вилізу чи ні?
Не думаю, хоч я від мосту нижча.
Все ж, пробую іти по деревині,
Тільки ставлю ногу на краю,
Піднімається тривога в середині,
Захиталася верба..., в воді стою.
Бачу вже – втопитися тут можна,
Хоч дорога близька, та хитка,
Не піду – коротка, та тривожна,
Йтиму довшою до красеня-містка.
Сон міняється – тепер стою я в місті.
Нема острова, ні мосту, ні верби,
В не знайомому для мене місці
І без страху, а чи радості, журби.
Велетенський дім стоїть стіною,
Поверхів багато, не злічить
І маленький син поруч, зі мною,
Років три, чотири, теж мовчить.
Я тримаю за маленьку руку
І не знаю, куди мені йти?
Що робити? Я одна. Без смутку,
Хоч далеко сестри і брати.
Дівчинка підходить від дороги,
Мабуть їй є вісім, дев’ять літ,
Спокій у очах, нема тривоги,
Чорні коси – прямий, довгий слід.
Бере сина тихенько за руку,
Кличе за собою... треба йти
І веде, не проронивши звуку,
На поріг, у дім, тут є ліфти.
В ліфт заходимо і їдемо поволі,
Мовчки стоїмо в повній довірі.
Поверх перший, другий в моїй долі,
Зупиняеться, лише на третій милі.
Двері відчиняються, дитина,
Залишивши нас, виходить сміло,
Є не зрозуміла ця хвилина...
Йти...? Стояти...? Їхати невміло?
Піднімаємося вверх удвох із сином,
Я не знаю, що робити далі,
Невже тут зібрався мій світ клином,
Почуття і мрій безмежні далі.
Але знову зупинилась ця машина,
Світ відкрився з ліфта перед нами,
Вже чекає, там... стоїть мужчина
З бородою темною й вусами.
Приказав за ним іти скоріше
І повів нас довгим коридором,
Я не знала, що мені миліше,
Мовчки йти, чи сипати докором.
Зліва світло денне засвітило,
Бачу у відчинені я двері
То лекційна зала, серцю мило,
Скільки знань осіло на папері.
Та минаємо оцю світлину
І заходимо в ще більшу залу,
На стіні повішено картину,
Й це приємно сецю мені з малу.
Є картини ще – вони великі,
Всі розвішені по стінах інших,
Виставка моїх творінь, навіки
І не треба цьому світу ліпших.
Придивляюся, на них живі берези
Із мальованих картин гілля звисає,
На живих гілках, немов терези,
Молоденьке листя обростає.
Переважує живе і мертве,
Два творіння – Бога і людини,
Це дитя людське таке уперте,
Перевершити старається щоднини.
Зала ця – художників майстерня,
Не митець я серед них – натура,
Гола стою в залі – ось і терня,
Лиш купальником закрита вся фігура.
Соромно, ще й боса на підлозі,
Та хоч трохи є прикрите тіло,
Повертаюся, стаю у позі,
Як натура, то візьмусь за діло.
Але далі нас веде мужчина
І виводить з дому в повну темінь,
Йде собі, не знаю в чім причина,
Ми одні із сином. Хоч би кремінь,
Світла б нам, бо тут не видно зовсім,
Зліва в далині якесь село,
Світять вікон вогники, тепло всім,
Тільки нам одним не повезло.
Хлопченя побігло, враз, направо,
Там стояла хата гарна, біла,
Через хвіртку в двір, так скоро, жваво,
Я моргнути й оком не успіла.
Кинулась за сином у тривозі
Невідомий дім, що там за люди?
Хоч нема нікого на порозі,
Тихо, світло на дворі усюди.
Але мене не пускає хвіртка,
Ударяє по обидва боки,
Та для мене – це затримки хвилька
І вбігаю я у двір широкий.
Час пройшов... минуло четверть віку,
Вже збулось наполовину все...
Перевести це – в розвагу дику?
А чи й справді в снах ХТОСЬ... щось... несе?
2007 р.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
