Пускатиму жабок, присівши навпочіпки біля моста Мірабо:
плескаті, налюблені сонцем камінчики летітимуть наввипередки,
ледве торкаючись блискучої оболонки Сени –
а тоді – бульк! – і наче кульова блискавка прошиє воду –
бо камінчик тонутиме вниз, а кола розійдуться вгорі –
полічи їх за мене, добре?
Читатиму манускрипти виноградників у Кот Шалонез:
широке, наче твої долоні, листя, вицілуване равликами,
зелені прожилки, оксамитова тиша дотику...
І у чорних чернечих гронах – пульсує,
гепає обіруч кожною кісточкою гіркавою –
святе вино нашого першого причастя.
Усі ці кола, і крапки, і коми – вони миготітимуть,
ніби нічні вогники автобану,
ніби найтонша межа, що відділяє мене_сонну
: від глухого завіконня нічного світу,
: від твоєї схими химерної та несхитної, –
...та схилами, наче сходами велетенськими,
СОНЦЕ випливе...
Не закривай штори, Серце.
Не страшно.
