Біле місто клубочиться, кублиться, б’є навідмаш
Я від нього ховаюсь за шкельцями кольору хакі
Я не вписуюсь вперто у цей мілітарний пейзаж
забуваю паролі, втрачаю прикметні ознаки
Щоб не втрапити в пастку застінок безвихідних стін –
прокрадаюсь і млію від страху, як пійманий злодій
На мовчання моє несподівано падає тінь
коматозної тиші підземних його переходів
Я прибулиця ЗВІДТИ
Чужа і відчужена ним
Не мені тут горлають балади прокурені панки
Люди в чорному прийдуть. За мною припруться вони
А про те що опісля – не треба питати циганки
Міа мадре!
Ця матриця справжня і тягне своє
Їй відомо усе – навіть час потенційної смерті
Біле місто мене відшукає, а потім уб’є…
та спровадить подалі в тісному вагоно-конверті
