Він насадив біля ставу омріяні лілії,
Лагодив так як умів вже старенький місток...
Може чекав там на когось у власній ідилії,
Де навіть вітер захоплено стишував крок?...
...Ніч понад ставом розсипалась, впала клейнодами,
Їх міріади пірнали, спускались до дна:
Над чарівними заснулими літніми водами
Пурхала бабкою, наче летіла вона...
Лілії білі всміхались у диво замріяні,
З нею віталися і прокладали їй шлях,
Темні прогалини ставу зірками засіяні,
Гралися відблиском білим на ніжних плечах...
Дошки старенькі рипіли, неначе ображені -
Вічні питання для всіх, і складні, і прості:
Що ти шукаєш-чекаєш? Своє відображення?
Серця шматочок відколотий в іншім житті?
Місяць самотній вмивався в холодній ідилії,
Мружився сонно безмовний і тихий ставок...
Вранці прийшов він як завжди дивитись на лілії...
Тихо рипів під ногами порожній місток...
