Є ніч, що цвіте раз на рік, –
її важче торкнутися,
ніж зірки вогненної папороті, –
коли засинають усі, а поети
бачать однаковий сон:
мовби нізвідки – захеканий вітер,
теплий захеканий вітер у місті.
Вітер скидає з плеча
торбу, де щось дзеленчить;
він сміється, як жоден поет не вміє,
бентежить рожеву зимову ніч.
А вранці, забувши вдома шапки,
усі вибігають на вулиці,
та пізно – горобчик, навіть найменший,
вже має у дзьобі
дзвіночок.
