Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46608
Рецензій: 90921

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 24316, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '35.175.200.4')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Поезія Поема

Чи сон - а чи... життя...

© Катруся Степанка, 08-07-2010
                                     події знайденого щоденника.

       Частина I

– Боже, що роблять люди!? –
хрестилася, поклони до землі.
– Боже, що роблять люди!? –
так низько, а здавалися малі.
Молилася і охала бабуся –
чекати, пильнувати було важко,
вона сама вже бабця і матуся,
є діти, внуки...
            ...завивання тяжке,
а потім хрипи, сильний стогін...
дивитись на таке немає сили,
але потрібно, є такі закони:
лікуєш – забувай, що ти не в силі.
А як же моторошно, як така потвора,
перед тобою так ричить і стогне.
Не допоможуть сльози чи докора,
коли душа в печалі гіркій сохне.

– Що роблять люди!? – це могла казати.
– Що роблять люди!? – повертав язик, –
хто стільки злоби може в собі мати?
Той тільки – хто до кари звик.

Оце дитя лежить у страшних муках,
витрушує, викручує усеньку,
вся посиніла у таких тортурах,
як же вимучує її бідненьку.
Дівча красиве, молоде та вдале,
карають сильно так лише за те,
що склалося життя невдало –
кохання серце вибрало не те.

                    ***


– Давай ми поберемось?
                                      Місяць в небі.
– Давай!  
                  Іншого щастя і не треба,
і до грудей він пригорнув так сильно,
що на душі повинно бути вільно.
Але чомусь на серці прохолода,
бо груди ці здалися мов колода,
ні холоду від них, а ні тепла,
душа німіла, а не розцвіла.
Видно вона відчула свою долю,
що попаде не в рай, а у неволю.

Побрались – серце повне є любові,
але душа чомусь у непокої.

        *

Весілля. Гості раді.
Іде не у сільраді,
а ЗАГС, велике місто,
але свекруха «пістна».
Ото, як би то та...
багата і крута.
              
Стою, коханий поруч.
Я не крива, не неуч.
Щасливі він і я,
тут вся його сім’я.
Я ж у печалі видній,
далеко мої рідні,
не знаю тут усіх.
Одна – ось це мій гріх.

В тарілочці обручки,
два сонечка однині,
одінуть наші ручки.
ми станемо єдині.
В це сонечко маленьке
вдіває палець милий,
лице його гарненьке,
бо він стоїть щасливий.
Але не йде обручка.
Мала – моя попала.
Думок вже різних кучка
роїлася й шептала:
– Тікай звідси далеко,
поки тут не пропала,
безкрилою, лелеко,
ще поки ти не стала.
Але кохання застить  
все – розум, серце, очі.
Що проти нього побут?
Є сонце проти ночі.

В свою обручку милий
мій палець одягає,
тепер ніхто не в силі,
ніщо не роз’єднає.

З обручкою вже руку
трусити починає,
нема ні страху, крику,
а диво розпирає.
Тут за рукою – тіло,
ніби об’яте током.
Вже так мене трусило...
не знаю, що це толком.
Та став мене тримати
коханий з переляку.
Я стала відчувати
і його лихоманку.
З моєї руки в нього
перейшла трясовиця
трясе удвох –  від цього
спітніли навіть лиця.
Тече великим градом
в нас по щоках вода.
Таким ось водопадом
прийшла в наш дім біда.
Усього лиш секунди
під струмом цим були,
що навіть цього люди
і не помітили.

Лише один є свідок –
заклякла в здивуванні,
«упав аж підборідок»
в такому ось пізнанні.
Враз схаменулась ніби,
прибрала і тарілку:
– Вітаю вас!
                    Віднині
ви чоловік і жінка!

Обручки обміняли,
вже як були в машині,
але неначе стали
чужими ми віднині.
Так неприємно, дивно,
відчула прохолоду...
Тримав себе вже вільно –
не дінусь мов нікуди.
Чи то здалося тільки,
що стала перепона?
Подій сьогодні стільки...
Криниця щастя повна.

Гуляє все весілля.
Я ж, ніби у тумані.
Одна на все довкілля,
а голова в дурмані.
І милий мій завзято
гостей всіх пригощає
і хоч це наше свято,
мене не помічає.

Невже зміня карлючка
в якій ся там папері –
кохання на колючку,
мрій зачиняє двері?

            
          ***

– «Колхо-о-оз»! – свекруха ріже словом.
– «Колхо-о-оз»! Добре, що не корова.
– «Колхо-о-оз»!..  
                            «Вона ж бо є багата,
селючка ти проклята».
–– Синочку, гарна жінка, така вже як пташинка!
  Голубко, –  при ньому невинна.
– «Колхо-о-оз»! – немає поруч сина,
де й ділася пташина.

Та була б вона пані –
батьки ж ходили драні,
робили теж в «колхо-о-озі»
і їздили на возі.
Та вирвалася в місто,  
тут замісила тісто,
спекла млинців. Сметани...
всі залатала штані.
Тепер топтати можна,
бо вже «селючка» кожна.
І вже для її сина,
інша треба дружина.
Є дочка у банкира,
машина і квартира...
Я – поперек дороги.
Ось це її тривоги.
А серце сина лишнє,
як буде життя пишне.

        *

Трясе...
          – Що роблять люди? –
знов хреститься бабуся, –
Не вибило б всі зуби
й за серце я боюся.
Не витрима і стане.
Та ні. Ще молода.
А хтось як тут застане?
Ото буде біда.
О, Господи, помилуй,
дитині поможи,
Дай витримати силу,
дорогу укажи,
що діяти скажи.


          ***

Дитина підростала.
Життя кращим не стало
і жити вдвох не в силі,
між  нами наче – милі.
Серця повні кохання,
та тільки вдвом страждання.
Що вдень, а чи в постелі
хоч видирай до стелі.
І разом не можливо,
і порізну не мило.
Горить усередині,
є пекло в кожній днині.
Я стала вся безсила,
худа, краса змарніла.
Життя дає дитина.
Вона ж бо є єдина.
Заради неї мушу
жити й берегти душу.

           *

Прошу:
- Ви, судді милі!
Так бути вже не в силі.
Бажаю я розлуки,
звільніть мене від муки.
Стою я перед вами,
сама межи світами.
Здоров’я треба сину,
ще трохи – я загину.
Хай він шукає іншу.
Як хоче – кращу, гіршу...
Багато я терпіла,
але вже є несила.

Дитині треба мати,
я можу тінню стати.


– О, ні! Прошу вас, судді!
Я жив роки в облуді.
Не дайте сім’ю втратить,
не хочу руйнувати.
Вину свою я знаю,
так, не правий. Признаю.

Я хочу зберегти,
сім’ю – де я і ти.
– Ти думав я лякаю?
– Так. А тепер вже знаю!

– Не вірю, судді милі!
І вірити не в силі,
і з ним я пропаду!
Вам в ноги упаду.
Мені так треба волі,
бо вже – не маю долі.

           *

– Мама, все забирає тато,
усе! Всього багато;
прикраси всі твої,
і іграшки мої,
фужери, мою чашку,
в папір все загортає,
в коробку навіть ложки
рівнесенько вкладає!

– Нехай. Усе ми купим.
Ми – головне укупі!
Що найцінніше – ми!
Як вдвох – значить з крильми!
              

Отак помста сліпа
не знає свого краю.
Ті тарілки, крупа...
хоч трохи пошпиняю.
Але не зна вона,
що б’є по серцю рідних.
Вода, але брудна,
отравлює їх, бідних.
– О! Я вам покажу!
Ти приповзеш до мене!
Ну, що? – тоді скажу.
Як? Добре є без мене?

Так лупить сам себе,
береться хто шпильнути.
Кохання – то Святе!
Другим – не повернути.
Лише Любов Свята
вертає серцю ніжність.
Міняє зло – в свята.
Розтопить лід і пижність.


– Не бійся, синку, ні,
ми справимося вдвох!
Окріпло лиш в мені:
– Не буде більше трьох!
Гулянки та жінки...
в душу всадили жало.
Вкріпляло лиш думки,
і серце укріпляло.
Упевнилася тільки:
Зробила вірний вибір!
Страху нема ніскільки
іти, де інший вимір.

Прийшов такий кінець –
«колхо-о-оз»! – початку того.
Трудам – хвала, вінець!
Спасали сина свого.
Спасли?!
                    Чи навпаки?
Пробігли враз роки.
Підходить тихо старість,
свекри не знайшли пари
для сина – він один,      
вже хилиться як тин.
                      
Є «одинокі» дві ріки.
«Ми» – канули в віки.

                  
            ***

Бабуся у чеканні –
тихіша трохи стала,
але у хвилюванні,
тривога не пропала.
Трусити перестало,
хоч тіло ще і синє,
повітря вистачало,
біда мине віднині.

– Візьми у рот пігулку.
– Бабусю, ні, не можна.
– Бери, тепер вже тільки,
за серденько тривожна.
От добре. Я боялась
віддаси Богу душу,
крепкенько налякала –
що я робити мушу?

– Бабусю, що зі мною,
чому це сині руки?
– Ти вся була такою,
прийняла такі муки.

– А що холодне тіло,
мов лід! так не буває!
Воно, немов горіло
і це я добре знаю.

Ось, знову затрусило...
Бабуся щось чекала.
Я поки говорила,
вона усе мовчала.


          ***

Життя спокійне, тихе.
Вже відійшло все лихо.
Дитятко біля мене,
воно таке «зелене».
Удвох – так добре нам!  
у будні і в свята.
Біль в серці. А кохання
ще є.
              ...але відлуння...


              Частина II.

Біда прийшла зненацька.
Вона ж бо вельми хвацька.
Підкралася тихенько
і вдарила крепенько.

Нічого і не стало,
я спати лиш лягала.
Всю ніч спокійно спала,
а вранці вже не встала.

Є важкою година,
як вмить, міцна людина,
перетвориться в лежачу,
пишу оце і плачу.

Голова у тумані,
а я – в страшній омані.
Лежу – болі немає.
Встаю – із ніг збиває.
Неначе тягне жили,
у плечі клин забили,
стріляє у мізках...

В душі за сина страх.
А що коли помру,
що буде з ним в миру?
Зостанеться один,
кому потрібний він?
Не треба бабі й діду.
До своїх не доїду.

Не взнає сирота,
що є на світі доброта!

           *

Лікар розводить руки.
Мені це гіркі муки.
Думки ж бо за дитя.
А я?
           Що за життя?
Від болі до сльози.
Від грому до грози.
Зболіле серце й тіло,
кохання перетліло,
в очах лише роса.
Де ділася краса?

Піти... мені вже в радість,
людську лишити заздрість.
Де за цукерку, кринку...
свою топчуть кровинку.

« – Віддай із гуми іграшки, –  
своїй дитині витрішки, –
доріжки, килими...
все мені поверни!»
            
Де на підлозі голій,
син хворий, босий, кволий...
Де дріт від телефона
дорожчий слізок сина...
Де ладні навіть вбити,
не дати, щоб дзвонити.
              
Чого жаліти днину.
В якій гнітуть дитину.
Єдине – маю жити,
її щоб захистити.

Живем життя зі сміттям.
Бо ми потрібні дітям.

           *

Цей місяць, що лежала,
я раду ще шукала.
Як другий став світити,
то стала розуміти.
Як засинала вночі,
заплющувала очі,
чи сни, а чи видіння...
живі чи то творіння...
показують людині,
що діється тут нині.

           *

«Війна.
              Але баба не добра,
хотіла зла мені завжди,
а тут рятує, хоч і «кобра»,
мене від лютої біди.
Ховає в двір, бо там є німці
і зажимає у куток,
на лаві, що є в пору жінці,
не подушила б і кісток.
На лаву підгарбую ноги,
а як інакше, місця ж бо нема.
Як би то, в неї були ще і роги,
то зразу б видно – сатана.
Та ні. Проста собі бабуся
під лавку ставить слоїки скляні.
Більше війни – її тепер боюся.
В них огірки замариновані.
Цих банок три – дві справа, одна зліва.
Сама лягла вниз головою біля мене.
Прижала так, сидіти вже несила,
ото таке – життя моє шалене.
Вона заснула, а навкруги тихо.
Немає ворогів, а чи війни.
Ніяке не чекає мене лихо.
Чого так треба гратися з людьми?

Вже вечоріє. Бачу через арку
людей нема, лише горить ліхтар.
Немов, закута, вибратися важко».
Я просинаюся.
                       У тілі жар.

             *

«Тепер у лісі я і біля ноги – змії...
От-от ужалять...
Але три мужчини,
взялися звідкіля не знаю.
Один з них бородатий, дуже сильний:
– Не бійся! – каже, – хай не зачіпають!

Перетворились змії у желє,
ужалити не вспіли, побоялись.
Виходжу з лісу – сонечко вже є.
Я з сином, ми за руки взялись.
Ідемо вдвох до гарного будинку,
там доглядають гарненьких дітей.
– Давай до них попросимося, синку,
похожі всі на добрих вже людей.
Вони тривожні. Що ми є за люди?
А чи хороші, а чи є худі.
Погані теж зустрітись можуть всюди.
Ми стоїмо, неначе у суді.
Тепер вже син з дітками, у покої...»

Мені ж всерівно, що буде зі мню.

             *

Чому у снах являє цифра – три?
Мужчини три, три слоїки, три змії.
Попробуй викинь – три, чи в пам’яті зітри
і в снах, і наяву все цифри тії.

Можливо три – це кількість ще життя,
відведено мені на цьому світі?
Три дні?
               три місяці?
                                 три роки майбуття?
Мене не буде, може, в цьому літі?

Я зрозуміла – є ще цілий місяць!
Бо вже лежала два – іще один.
А днів – ще трохи більше тридцять,
Як рахувати... мало і годин.

Три банки трилітрові – знаю бабу,
її добро є тільки для своїх.
Якби могла, живцем мене як жабу
роздерла, бо приблуда я до них.

               *

Усього місяць і я буду вільна,
і щастям переповнюються груди –
кінець. Бо я давно уже не сильна,
закінчаться ці муки мої, люди.
Чекаю смерті з радістю, як Бога.
Все. Господи, спаси і сохрани!
Пройшли печалі і пройшла тривога.
Я знаю – у мені нема вини.

І за дитя тривога десь пропала.
Я впевнена.          
                      Все буде добре з ним!
Турбуються про нього – я вже знала.
Хто?.. Знаю – буде не один!
              
Оцей приємний подих смерті,
ставав ще кращим, як підходив час.
Як в цій хотілось бути круговерті,
немов з любов’ю там чекають нас.

                   *

У цей же день телефонує мама:
– Що є з тобою?
                               ...баба ця... приснилась.
«Прийшла до хати, піч топити стала,
чорнющим димом хата закоптилась.
Вже білить стінку, замазує чорне.
Я їй кажу, що і сама можу.
Вона ж бо: Ні, дивись, яке не годне,
я з радістю тобі допоможу».

                 *

Не встигла трубку і покласти, як дзвінок.
Сестра.
                Поганий снився сон.
– Я як проснулася, то був для мене шок,
як почуваєш себе ти і як твій син?
Приснилося:
                  «...як в мами, в нашій хаті,
є повно гадів і зміюк усяких...
Усі вони в передній є кімнаті
і через вікна стали виповзати.
Їх так багато... лізуть всі до брата.
Йому кричу:
            – Дивись, до тебе що повзе!
Але у нього висвячена хата.
– Я не боюсь! – говорить, –  і поб’ю все зле!
А сестрин чоловік йому в підмогу:
– І я йому в цьому допоможу!»

– То як ти, сестро, там? Розвій тривогу.
– Ні.
               Не розвію.
                                  Я давно лежу.
Мовчала. Не хотіла вас лякати.

Передчуття сердець у рідних – не відняти.

                       ***

– Бабусю, що трясти почало знову,
чи починається те саме, що було?
– Ні. Вже не бійся, вбили ми основу,
ти будеш жити. Тобі повезло.
Стукають зуби і тремтить все тіло,
було як лід, сама ж відчула, знаєш.
Тепер, отак йому стає вже тепло
і разом з цим і сили набираєш.
Укрию тебе, щоб зігрілась трохи.
А тобі серце крЕпеньке дісталось!
Таких вже натерпілася я страхів...
боялась, щоб його не розірвало.

Тепліє тіло, шкіра посвітліла:
– Щось на цім світі мене ще тримає.
Хоч у мені надія іще тліла,
не знала, бабцю, що таке буває.

– Буває, мила ти моя, дитино,
буває отака недобра сила,
від неї скільки люду марно гине,
а тебе Матір Божа пожаліла.

– За що , бабусю, я за що так винна?
За те що щиро так любила?
Повинна бути тут якась причина,
я і не крала, нікого не вбила.


                   ***

Два місяці лежу, шукаю ліки.
Всі лікарі – лиш операція і все!
Не хочеться писатися в каліки,
Лежачому що доля принесе?

                 *

І сниться сон.
                     «...у мами, біля річки,
лежить дівчина головою до води.
Тут із води біла змія, мов стрічка,
дівчині входить в горло, у кадик.
Але виходить взаді знову в воду...
Встає дівчина, до дороги йде.
Вже на дорозі, там, біля городу,
а за ним двір, там матінка живе.

Дівчина розумію, це ж є – я!
Це – я! Ходжу тут поруч огорожі.
Кричу:
– Не ждіть, мене ужалила змія!
Я не приїду, мамо, я не в змозі!
Я не приїду, мамо, не приїду!
Вона в дворі там ходить і не чує,
кричу, яку ще маю силу:
                                   Не приїду!..»
Та просинаюсь.
                           Хто тепер відчує?

Мама чекатиме дитя своє на літо,
але дорога вже туди мені закрита.

                *

Пішли чи сни, а може і видіння.
Невіру і неслухання моє,
вщент вириває з тебе із корінням,
все викидає, втовкує своє.

Задумалась, бо це не просто «сила»,
мільйонами вона людей косила.

                *

«Бачу свій череп зверху, білим, світлим,
розколюється... а там чорне все.
Боротись починає чорне з білим,
враз, відривається все чорне і несе
кудись уверх... та повертає знову
і біле пожирає до кінця,
знов чорне...
                      Зло таку має основу,
вдіває в перемозі вже – вінця.
Теж бачу всі оголені судини
переплітаються у голові моїй,
мов білі труби всі вони однині,
та чорний хвостик бігає у ній.
По трубах вверх, управо, вліво,
шукає вихід, а його нема.
Знайшов і вислизнув уміло».

Біль трохи стихла, але ще трима.

               *

Вже впевнена - болію на судини,
на операцію на черзі теж стою.
Якби то, знала тая зла людина,
які тортури в снах і наяву.

А лікарі відмахують руками.
– Якби ж то були ми богами?!

                 *

«Тепер хребет я бачу свій
і він теж чорний весь у середині.
Як він є вставлений у череп мій,
всі білі кості, білі і судини.
Відкрився череп, порвані судини,
стирчать кістки усі поламані.
На правій стороні, не в середині,
там є калюжа – вуха нарівні.
Калюжа чорна, ні – це є смола,
вилискує, мов зеркало при світлі,
а на поверхні описати щоб могла,
прекрасний білий хрест, такий примітний!
Лежить кінцем від мене довгим,
Ісус на ньому увесь білий – сяє!

Нехай життя моє було коротким.
Я знаю – Він мене не покидає!

На шиї, зліва, знов надрізані судини,
з тієї дірки лізе три змії,
вони є зв’язані, так – три, а не єдина,
дивиться кожна в сторони свої.
Все роздивились, вискочили... й знову
всі юркнули назад, пішли по тілу.
Вони, мабуть, ведуть свою забаву».

Але відчула я хоч трохи силу.

                    ***

– Зігрілась, бабцю, ой, як легко стало!
Я відчуваю, ніби народилась!

– Було на смерть. А я ж тобі казала?!
А ти не вірила. Тепер згодилась?

– Не вірила і мабуть, не змогла б,
Якби оце не було все зі мною.
Вже скоро у могилу я лягла б...

– Та ні. Віднині будеш ти живою.
Богом любима і Його дитина,
Він дав тобі ще жити на землі,
про вас подбає і про твого сина,
зостав тепер позаду всі жалі.

– А що, як права сторона, то є на смерть?

– Так, то на смерть. Ще зразу я сказала,
тому і проганяла тебе геть,
бо ще твого кінця тоді не знала.

                                
               ***

Знов сниться сон.
                          «Я, свекор і свекруха,
вони стелили ліжко білосніжне.
Лягаю, закриваю очі, вуха,
так добре.
                    Спокій.
                                 Покривало ніжне.
Чую крізь сон, як свекор каже:
– Зліва ріки я їй знайду роботу.

Як мені гарно з ними, чуєш, Боже,
я так від них чекала цю турботу.
Не хочеться вставати йти від них,
але чекає син – він у чужих».

               *

Зміняється цей сон і зразу другий.
« ...іду, вже до ворожки я гадати.
Як легко в снах, ми тут пани і слуги,
саме собою все, не треба грати.

Підхожу до під’їзду, він є крайній,
дивлюсь висить шнурок, тягну за нього.
У вікні бабка, поверх теж останній
і дивно трохи мені з того всього.
Питає бабка:
                        – Чого тобі треба?
– Послала Галя до вас погадати.
Настала у мене така потреба...
– Ну якщо Галя, то заходь до хати.
Тепер знімай вже карту.
                             Я знімаю.
Вона пуста. Стою у здивуванні.
Чи сімка, шістка, бути щось та має.
Чого пуста? Завмерла у чеканні.
Відкрила пояснити бабка рота...»

Скінчився сон.
                         Я в роздумах осталась.
«Скінчилась моя стежка, хоч коротка,
кінця її тепер вже я дісталась?»

                *

В цей день прийшли подруги мої в гості,
розказую ці сни, останній дивний.
Вони сміються:
                            – Ото, твої кості
вже свекор понесе на берег лівий.
На лівій стороні, ти знаєш що там?
Там могилки.
                         Ти що? Іще не знала?
Ото хороша буде там робота,
то мабуть вже, щоб ти там спочивала.

Пожартували і про сон за бабку...
тай розійшлися, я стомилась теж.
Вони жаліли мене, дуже слабку,
приходили, не забували все ж.

                 *

Вже зранку став збуватися сон явно,
отой шнурок – є телефонний провід.
Звонила Галя:
                           – Вилетіло марно,
геть з голови. Звоню, бо маю повід.
Знаю бабусю, молиться вона,
вже помогла отак багатьом людям.
Звони до неї, там вона одна,
скажи від Галі, щоб взяла. Їй трудно.

Телефоную зразу бабі цій,
вона питає:
                      – Чого тобі треба?
У мене трубка слизнула в руці,
згадую сон:
                     – Бо стала в вас потреба.
Послала Галя вас просити раду.
– Ну, якщо Галя, то приходь до хати.

Стою як вкопана, чого тепер заради,
все наяву почало так збуватись?..

                *

Ледве іду і вгадую будинок,
що був у сні, його я пам’ятаю.
Цікаво, а чи збудеться уривок;
під’їзд, вікно з лівого краю?
Аж, ахнула! Все так, як уві сні.
Не може бути!
                            Цього не буває!
Щось про таке писали, складали пісні,
а так в житті? Я ще не пам’ятаю.

                  ***

Бабуся каже:
                        – То ти не слаба,
тобі пороблено, дитинонько, на смерть.
Я вже стара і силами не та,
так що іди із Богом собі геть.
– Бабусю, мила, поможіть, молю,
чомусь я знаю – можете спасти!
Дитину маю я іще малу,
нема кому дитині помогти.
– Не знаю термін, якщо тут помреш,
що я робити буду? Ой, не знаю...
– Бабусю, вірю, ми успієм все ж,
пів місяця ще є.
                               Я вас благаю!
Просила і благала я так щиро.
Вона мовчала, думала?! молилась?!
потім сказала тихо і вже з миром:
– Я думаю успієм, – погодилась.

– Але умова є – пігулок ніяких,
і тим більше ні шприців, уколів.
– Як же, бабцю, прописали їх усяких,
я без них ні стати – тільки долі?

– Ця умова є –  і не похитна!
Вибирай, або іди собі.
– Так, бабусю, я на все є згідна,
довіряю повністю тобі.

                 ***

Яке було велике здивування –
я ж бо, їздила до неї день у день.
Без пігулок і без лікування,
болі не було, пройшла мігрень.
Вже так звикла до тієї травлі,
що й не вірилося наяву
і без них, і болі – дні є славні,
цілувати хочеться траву!
Нахилятись, повертатись, жити!
Хоч ще квола, та тепер в надії.
Відтепер душою що кривити –
Появилися вже знову мрії.

Всі п’ять днів ходила по два рази
і настав тепер останній день.
Раз нічого.
                    Другий раз – відразу
заричала, а не заспівала я пісень.

                   ***

– Що, бабусю, справилися ми?
Вспіли, бачите, яке то щастя!
Жити буду далі між людьми,
чи не буде знов яке напастя?

– Ні, не бійся, це вже не візьме,
Не буває, що на смерть – два рази.
Хоч на світі всяка погань є,
і такі, хто полюбляє ту заразу.

– Чи не розуміють люди злі,
що воно повернеться зі злом!
Що несе на чорному крилі?
Білим – що принесене крилом?

Ой, дитино, люди добре знають,
що добро добром і повертає!


               Частина III.

Вже починаєш міркувати.
Усе в мізках перебирати.
Коли була яка подія...
за нею – слідувала дія.
Стає тоді все на місця,
ти ловиш отого кінця,
що почалося і коли
і тільки Бога ти моли,
не обізлилося щоб серце,
його весь час палило перцем.
В умі все зводиш до путя
і випливає все сміття.

Ми розбираєм круговерті –
стоїм як на порозі смерті.

              *

Отож,
                  ... як розвели в суді...
З чужими лишилась людьми,
дитям, на хлібові й воді,
на ніжки ледь сп’ялися ми.
              
Майно ділили... те і це...
Син бо малий, а він – мужчина,
от нам і дуля, йому – все,
по іншому яка причина.

Здавалося, що мені дуля?
Лишилося ж багатство в мене!
Потрібний  матері – синуля,
ось це багатство є шалене,
бо найдорожче це – дитя,
все інше – то купа сміття.

             *

Ідуть вже місяці і дні...
І свекри розуміти стали,
що поміняли на «штани»
самі великі капітали.
Бо з «барахлом» та без дитяти,
тепер вже якось все не так
і серце хоче частку мати,
що без любові теж ніяк.
Воно порожнє в повній чаші,
хоч обкладися золотом,
а до любові усі ласі,
без неї, мов під молотом.

Є внук – потрібна вже дитина.  
Ти бідна. От і вся причина.

Яка біда коли людині,
все мало, мало в кожній днині.
І не залежно від корита,
вона всерівно буде рити.
Бо ще не все, чогось ще мало.
Того чи цього не добрала.
По трупах навіть за дрібниці.
Попритухали всі різниці.
Нічого вже нема святого.
Все треба взяти з світу цього.

Усе життя для свого тіла.
Душа – хай буде і безкрила.

                 *

А ми оговтуватись стали.
Не ситно, важко, але разом.
Нас двох і ранки всі вітали,
лише, хворіли трохи часом;
простуда, сопельки – як діти.
Зимою ковзанки, сніжки...
цим всім могли ми володіти,
яке там м’ясо, пиріжки...
Але не пухли з голоду  
на чужині.
                        Дитя мале.
Як добре, що ще змолоду
здоров’я міцненьке дане.
Старалася усе, як мати –
всю ніжність і тепло своє,
любов дитині своїй дати,
не бачила, що доля б’є.
      
Але на наші всі жалі –
всі дні в любові є малі.

              *

Пройшло півроку – їх не чути.
Здається все пішло на лад.
Трохи знайомі стали люди,
новий можу садити сад.

             *

Чомусь приснилася бабуся,
покійна.
                   Я її любила.
Завжди до неї як зберуся,
млинцями все мені годила.
Була при житті вельми добра,
всім помогала, хто просив.
У кого лахів скриня повна,
а  в неї – хліб все колосив.
У хаті хоч жили і бідно,
всіх привітчали жебраків,
бо доброго здалеку видно,
так було,
                   є зпокон віків.
Дідо й бабуся добре знали,
яке багатство є найбільшим.
Вони колись багатство мали,
яке рахують люди ліпшим.

А як мінятись стала влада,
забрали все.
                       Добре не вбили.
Та вийшло це як нагорода,
бо тільки зайвого лишили.
Ті сили, що вкладали в гроші,
тепер вкладали у серця,
бо гроші для душі – як воші,
нема в їх ангела лиця.

Коли старенькою померла,
прийшло людей, що так багато...
Була така велика черга,
так не збирається й на свято.
Я дивувалася – стара!?
Скільки зробила ти добра!

              *

Роками мирно ти вже спала,
а тут – мене потурбувала
у сні.
        «...тривожно все дзвонила,
яка підняла тебе сила,
чомусь усе ти турбувалась,  
чого, чого тобі не спалось?
По телефону-автомату
все говорила... я мовчала.
Тобі тривожно мов на страту.
Скінчила.                                              
              Я дзвонити стала.
Той телефон кудись подівся
і колесом світ закрутився...

З дідом тепер – він ще живий,
високий, гарний, не кривий,
вінчаєтесь. Ти в платті білім.
На мене погляди несмілі...»

Так сон скінчився
                                і вінчання –
це ніби від тебе вітання.
В життя моє це засторога.
Яка чека мене дорога?

Якби ж то наперед все знати,
дірки успіли б залатати.

                 *

Майже три місяці пройшло,
вже призабувся і цей сон,
по троху серце відійшло,
життя складає унісон.

               *

Дарунок принесла сусідка,
то від свекрів цукерки різні...
Вони ж бо, як собаці кістка,
в голодні дні й лушпиння гідні.

Все похололо всередині.
Як?
           Ті хто все забрав,
ставали добрими віднині?
Не вірю!
        Злодій – той хто вкрав!

Брати несила і не хочу,
та вже дитя вхопило радо,
бо не було у нас досхочу,
цих пряників і шоколадок.
Не вирвеш у дитини з рук,
душа ж бо потерпає з мук.

Думки горохом б’ють об череп.
Така вже щедрість від свекрів,
не проявляли вони вперед?
Мій мозок роздумами тлів.
Не йму вже віри у їх щедрість,
усе життя є на виду,
мабуть, якусь готують капость,
більш віри в цьому я знайду.

Дитина ж бо, уже ділилась.
Щаслива, всім дає гостинці –  
сусідці, бо та потрудилась,
«води дістала нам з криниці».

Як вже хотіли привітати,
живемо двері в двері з нею,
самі дитині могли дати,
пробитою вже колією.
Людям навіщо ці тривоги,
сусідям – зверху, збоку, ззаду...
Не виросли у мене роги.
Дитя щасливе – батьки раді.
З ним бачитись не бороню,
дитина любить їх всерівно.
Самі оділися в «броню»,
одні хотіли жити рівно.
Та треба, щоб сусіди знали –
свекри дитя не покидали.  

Чого тепер ходити колом,
а про любов співати чужим солом?

                *

Попробуйте і тьоті, й мамо,
який є смачний шоколад!
Беру і пробую, так само
з усмішкою.
                        В душі не лад.
Лише малесенька частинка,
її чомусь, так з’їсти важко.
Яка щаслива ця дитинка,
їй радісно, а мені тяжко.

Так шоколадки чуть ковтнула,
вночі тихесенько заснула,
а вранці чорна ніч пропала,
на свої ноги більш не встала.

                   ***

– Бабусю, вже вставати можна?
Біль відійшла, тіло спокійне,
голова думати спроможна,
серцебиття, дихання рівне.
А чи ще полежати трішки,
окріпнули, щоб трохи ноги?

Вже не здається що це – смішки.
Які є різними дороги
і скільки їх, отих незнаних,
незвіданих, негаданих в невірі.
Фоми невірячі в пізнаннях рваних,
сприймаємо на дотик – наче звірі.

– Вже потихеньку можеш  уставати,
забути можеш ти і про лежання.
Ще трохи і прийдуть свати до хати,
єдине – чи побореш коливання?
Не побоїшся чи, звернути в бік кохання
бо ще велика праця впереді,
не помішають чи тобі оці пізнання,
все це повстане у твоїм суді.
Тобі тепер простити треба їх
і Богові молитися за них.

«Знаю тепер, бабусю, ти була правою,
сватів було, а я сама з собою».

– Бабусю, мила, як можна простити,
вони ж, старалися мене убити?

– Простити в серці і молити Бога,
не для людей.
                          За душу є тривога.
Пропасти може в нетерпимій злобі,
не зароби собі клеймо на лобі.
Бог милував тебе і дає вибір –
чи вибереш молитви вимір,
А чи у помсту душу віддаси?
Яке «вбрання» одінеш – те й носи.

Ти можеш вибирати «чорне»,
воно найлегше і життя таке моторне.
Але якщо візьмеш ти «одяг білий»,
щоб чистим був, треба багато сили.

Тягнути буде тебе у багнюку.
Перетерпіла все ж, страшенну муку.
Але як жити станеш по Писанню,
не будуть чорними часи і дні останні.

Одінешся якщо у «плаття біле»,
навкруг тебе – життя всім буде миле!


             Частина IV

– Може, бабцю, глянете ще сина?
Він усе животиком страждає,
геть слабенька у мене дитина,
щось його зсередини з’їдає.
Уночі, у сні ногами дрига,
в ліжку крутиться, неначе дзига.

                *

...Нудити потроху стало,
почуваюся щось в’яло,
бігаю «до вітру» щогодини,
голову кружляє на рівнині.
А вже їсти хочу – мало, мало...
Налягаю на млинці та сало,
а ще більше на яйця варені,
найсмачніші – огірки солоні.
Фрукти, овочі уже без ліку,
наче перетворююсь в каліку.
Беру книжку, читати не можу,
знову втома. Трішечки полежу.
Вже така плаксива та ранима
і капризна мов мала дитина.
Кожне слово лупить наче різка
і суха дорога стала слизька,
у очах темніє, як в тумані,
теж не слухаються ноги, наче п’яні.

– Лікарю, я вже така тендітна.
– Вас поздоровляю! Ви – вагітна!

– Я вагітна? Матиму дитину?
Яке щастя!
                   Вже думками лину
в радісне, далеке майбуття
як дитині даруватиму життя.

– Чоловіче, матимем дитину!
Ми щасливі двоє у цю днину.
Дарував дитя відразу Бог!
Раді ніби малюки удвох.

               *

За життя задумуватись стала,
як в городі яблучка зірвала.

Поспівали довго – були зимні,
їх чотири, лишились єдині.
Так вже їх хотілося – незмога...
Видалася важка та дорога.

– Два тобі, коханий, два мені,
які вони смачні... запашні.
– Дай вкусити, так смачно їси.
– На попробуй, трішечки вкуси.

– Ого-го! Відгриз пів яблука,
йди запити іще молока...
Мені смішно:
                       –  Тепер дай своє,
дитя хоче, бо воно твоє.

– Ні, не дам. Я їх сховаю...
Думалося він бо просто – грає.
Але ні. З’їдає їх обидва,
й мою половину, наче злидня.
Усміхається мені моє кохання.
А в самої біль розчарування.
Ні, щоб ще своє одне віддати,
воно так потрібне для дитяти.
Відчувала що дитині мало,
але яблук всіх уже не стало.

Ми жінки, коли вагітні,
вже такі стаємо ненаситні,
та про це вже добре знаю нині,
що потрібно розвитку дитині.

Та й не в яблуках було все діло.
То наше кохання помарніло.

              *

Важко із дитиною ходила,
а ще важче я її родила.

Перед тим вже, як було родити,
все бабуся стала мені снитись:
«– Я прийшла провідати тебе
Як твої діла, як усе йде?
Вже піду пекти я пиріжки...
– Стій, бабусю милая, зажди.
Я піду тобі допоможу, –
так її благаю і прошу.
– Не потрібно, справлюся сама.
Повернулася й пішла одна».

Як їй там, на тім незнанім світі?
Мені було важко тої миті.
Ще тоді я зовсім і не знала,
на порозі смерті я стояла.
Бо коли родила свого сина,
вже сконати я була повинна,
але за п’ять днів мене спасли,
ще дитину бавити дали.

Рахувати забавою роди –
можуть тільки останні уроди.

              *

Яблука... тільки початок був.
Плач дитини тато і не чув,
і всерівно, що воно своє.
Криком йому спати не дає.
Став лягати у своїх батьків,
спокій син порушити посмів.

Не уміла для свого дитяти –
з добрим серцем батька вибирати.

Ще не можу на ногах стояти.
Прошу з сином трішки погуляти,
лиш боюся відпускати з батьком,
з дідом спокійніше, а чи з дядьком.

Після операції ще квола.
Ох, нелегка була мені школа.

– Не лишай малечу ні на мить!
Як коляска їде, синок спить,
а якщо буде вона стояти,
зразу починає він кричати.

Так хотілося перевіряти,
сил немає – мусила чекати.

Все молилася, бо серденько тремтіло,
щоб дитя опісля не боліло.
Батько вмів, покинути коляску
і до друзів, мов із прірви – в казку.

Не пройшло іще і півгодини,
вже прийшли.
                       Є сльози у дитини,
на двох щічках капельки малі,
очі – всього всесвіту жалі.

– Залишав одною ти дитину?
Ти ж міг застудити горло сину!
Щоб до ночі хворі не прийшло,
моли Бога, щоби пронесло!

                *

Приготовлено мені багато бід,
маємо ларінготрахеїт.
Ще не знала, що відчує мати,
як напівживе дитя тримати.
Коли тільки малість горло схватить,
дитя починає задихатись.
Стоїш на колінах – дитя синє.
Молиш: «Лікарі, воно єдине!»
Ти його трясеш... не реагує...
Твої крики вже воно не чує.

Скільки серце сліз напроливало,
кожен раз повітря не хватало.

А що батько?
                         ...Зайнятий собою:
«Ви не будете «крутити мною!»

Лише ті на світі люди бідні –
що на любов серця повні злидні!

               *

Благаю:
           – Будеш йти з роботи,
Купи сину ліки,
щоб не мати нам скорботи,
й плакати до віку.

Тремтить моє серденько,
чекаю тата й ліки,
вже мав прийти давненько,
немає, вспів би тільки.

Та батьку є всерівно!
Моя душенька тліє...
Дитина диха рівно,
а за хвилину скніє.

Прийшла свекруха чогось.
Молю чуть посидіти,
бо де... просити кого,
пігулки щоб купити?

Є близько до аптеки,
вже скоро поверталась,
відчула ще здалеку –
дитина задихалась.

Вбігаю в хату – синє...
Повітря не хватає...
Всім хвилювання сильне,
лікар і той не знає,
що треба тут робити.
Швидка вже біля хати.
І що його корити...
І що вже тут кричати...

Падаю на коліна:
– Спаси дитя, благаю!
Враз думка лине сильна:
«Ще лікаря ж бо знаю...»

Кричу у трубку:
                            – Мила!
Мені допоможи!
– Хворіють всі три сина...
–  Скоріш сюди біжи!

Не знаю, мо й «летіла»...
бо трішечки далеко,
але до сина вспіла,
неначе та лелека.
– Ношпу! – кричить з порога, –  
медсестри їй давайте!
Так бігла, збила ноги:
– Дитину виручайте!

Задихав син протяжно...
Я на колінах зникла.
Вже було не раз страшно,
ніяк і не привикла.

Я дякувала Богу!
І повнії сліз очі.
Знову відвів тривогу
і страшну темінь ночі.

Як би ж то думав тато
та вчасно ніс пігулки,
чи було б всім так страшно
прийняти тії муки –
безпомічних, мов діти.
Серце вогнем палає,
в мить можна посивіти,
коли дитя вмирає.

             *

Це вже остання капля.
Хоч дітям треба батько,
людина будь – нормальна,
а не «нікчемний дядько».

Гидкого чоловіка жінка може терпіти.
Та ні – гидкого батька,
коли страждають діти.

                  ***

– Добре, веди подивлюся синочка,
чого йому так спиться неспокійно,
У сні, ти кажеш, крутиться як бочка
і очі півзакриті є постійно?

Так. Посиди спокійненько, побачу.
Ні, очка світлі, личко – чисте.
З ним сили тут я не потрачу –
все добре.
                    То твоє життя ребристе...

– А що животик, була в нього грижа,
печінка збільшена з народження завжди.

– Ну що, розлігся, молодець, як лижа.
Зараз подивлюся, не поспішай, зажди.
О, мила дівчино, такого ще не було,
не пам’ятаю в практиці своїй,
є в животі... а як туди прибуло?
Ти здивував мене, товариш мій.
Коли ото із ним такеє стало?

– Як тільки народився, в той же день.
Цілими днями це дитя кричало,
ще я сварила, що то сестрам – лінь.
Кричить там за стіною день і ніч,
вже слухати оте була несила.
Сама вмирала... але мимрила все річ,
неначе відчувала – мої крила.

Серце стискалося, що із плачем життя,
як вияснилося – то моє дитя.

– Тут очевидно, було у тобі,
«заразу» занесли у животі,
все через пуповину ще тоді,
от і нема нічого в голові.
Полікуємо, стирай сльозину,
стане як новесенька дитина.

                 ***

Уночі дитина крепко спала,
зовсім, а ні трохи не кружляла.
Вдвох заснули і закрили очі,
і забули про печінку з тої ночі.


             Частина V

Бабусині слова запали в душу.
Як можна простити?
                                       Але мушу.
На серці появився страх –
«...де б не була, в яких містах,
мене накажуть знову й знов,
за мою вірную любов».

Так хочеться подалі йти,
не зміг щоби ніхто знайти.
Оглядаєшся навкруги,
бо тут і там – всі вороги...
кожне уміє щось робити,
тебе щоб знищити, убити.

А ще питаєшся – чому?
Чим завинила я – кому?
Чи може і не завинила,
яка різниця – в них є «сила»
і доказати не можливо,
«сила» сміється жартівливо.
Стилетом вбив, а чи пістолем,
прошло по тілу різким болем,
можна наказувати – видно.
Судити і краще прилюдно.

Як наказати потайне?
Скажуть всі люди:
- Ти дурне!
Вже лікуватися пора,
чи молода, а чи стара,
немає клепки в голові,
ну, де воно? Ось – ми живі?
Чому не роблять щось на нас?
До психіатра тобі час!

Сама я мучуся питанням –
робити що із цим пізнанням?
Сама сміялася недавно:
– Дурні хто вірить у це явно.
Такого в світі геть нема!
Лоб розбивала я сама,
доказувала:
               –  То дурниці
оці усякі чортяниці!

Коли самую протрусило,
як не повірити в цю «силу»?

              *

Тепер робити що зі страхом,
який за мною ходить тінню,
не відліта він чорним птахом,
як одяг заховався в скрині,
а тобіш, в мені. Під замок.
Не хоче і ступити крок,
звільнити серце, мою душу,
із цим тепер я жити мушу.

Страх перетворюється в злість.
З середини ж бо міцно їсть:
«А може – наказати їх
отих людей – поганих, злих?
Попробують на своїй шкурі,
на своїй, рідненькій натурі.
Хай теж полупить їх, хоч малість,
тоді вже скажуть:
                               – Яка жалість! –
і приповзуть, – прости ти нас,
все зрозуміли на цей час.
Більше не будемо. Змінились.
Тепер ми добре зажурились.
Будуть всі плакати, як діти:
– Не будемо того робити!»

Яких тільки нема думок,
коли не знаєш ти урок.

                *

Як серденько залилось ядом
рахуй пропав – це знаю певно.
Вже не ідеш квітучим садом,
а плаваєш в болоті ревно.
і плани, плани... в голові –
«повзуть до мене у поклонах,
а штані, що старі, нові,
пороздирались в верхогонах.
«Прости, прости, прости, прости...» –
і тільки знали одне слово.
Володар тепер їхній ти,
а вони пил, твоя полова!»

Знаходяться у той же час,
такії ж люди – «чорні душі».
Все твердять, твердять... раз у раз,
на морі ти, а чи на суші:
– Наказувати треба, їх,
бо заслуговують покару!
Ми  ворогів відлупим всіх,
прийомів знаємо ми пару.
Несуть книжки, думки, журнали:
– Ось можна так і так... і так.
люди такими злими стали,
не бачим добрих вже ніяк.

                 *

...Не стало місця в рідній хаті,
всі стали й там до мене злими,
не витримала навіть мати,
словами сипала крутими.
А я заламувала руки,
«...терпіла вже такії муки,
така нещасна я в житті,
там вже хотіли вбити,
тут рідні люди, а і ті –
не хочуть теж мене любити...»

Сестра не витримала – тужно:
– Не можуть бути всі погані!
Одна хороша – ти,  послушна,
може причина в тобі сАмій?

Як лупнули слова по лобі
і обпекли, немов вогнем.
Щось помінялося у собі –
вона права!
           У серці щем...
І моє серце осміліло,
йому піддалося і тіло.
Є доля для рідної хати –
своїх дітей завжди спасати.

Змінилось всеньке навкруги –  
стало чуть менше і туги,
очистилося серце трішки,
але болить.
                    Йому не смішки.

              *

Тримаємо спокуси
і жало, і укуси...
Все маєм в арсеналі,
коли на серці жалить.

Так «добрі» ті подружки,
для мене знайшли книжки:
– Цими знаннями трішки,
відріжем магам «ріжки»            
і приповзуть прокляті!
– Чого? З якої статі?                    
Я хочу всіх простити,
зі спокоєм вже жити.

– Ні, це усе невинне,
усе ураз і згине,
пробачення не лишнє,
забудеш все колишнє...

– Ну, добре, що треба робити?
– Серце свині купити,
втикнути в нього голки
і прибіжать соколики.

– Оце і все?
                    Так просто,
щоб зарости коростою.

           *

Купила серця два,
здалось одного мало.
Вже не така і зла,
образи менше стало.
Приготувала голки
і серце у руках:
– Прибіжите соколики!

Не побороти страх...
Голова, як у тумані,
а серденько в омані.
Стою в руках тримаю,
сама уже не знаю:
"і хочеться пробачення,
часи бо марно втрачені,
уже могла не жити,
а як же це простити?"

            *

Повстала в очах мати
і личенько дитяти.
Душа ж бо, потерпає,
робити що не знає.

Які то муки важкі,
навіть для помсти тяжкі...

Лиш, думки повертає –
а Бог усіх прощає.
І чи тобі судити?
Тобі – треба простити,
бо стати на суді
прийдеться і тобі.

Звучать слова бабусі:
«...у що я одягнуся...
про «плаття чорне, біле...»
Кладу серця несміло:
– Не буду "чорне" брати,
йди, сатано, із хати!

Я вдіну «плаття біле»!
Світ стане мені милим.
А їх – хай Бог прощає,
всі хворі забирає.
Навчуся я – прощати.
Нас так учила мати.
Бо маю я дитину,
яку зроблю їй днину –
чи чорну, а чи світлу,
гірку, а чи привітну?
              
Щоб не була в грязюках,
дорога – дітям, внукам...

            *

Це серце на кавалки
порізала для жарки.
Зробила я свій вибір,
в усьому є свій вимір.

«Ударили по лівій,
підстав щоку і праву» –
діло думала в тілі,
а не душевну справу.
Що тіло?
               Вдарив – синє.
Синяк проходить скоро
і навіть биття сильне,
прощають усі хором.
Знов миряться і люблять
без тями однЕ Одне...
А душу як погублять,
чи є життя це годне?

Як зло пошлеш на кого,
воно вже не зникає –
Від того... і до того...
по світі все блукає.
То повертає знову
до тебе, як до хати,
бо ти створив основу –
тобі відповідати.                  

От, ще душа попала
і сатана співає:
– Ти до мене прибилась? –
до себе пригортає.
І ти уже не вільний –
зла крапля, хоч маленька,
як отой вітер сильний,
здув нас, йому легенько.

Навіки крапля ця,
не буде їй кінця.
Лиш, набереться сили,
по світі ж бо, ходила,
з людини до людини,
бо люди є – безсильні.
Так як і я недавно,
злюкою стала плавно.
Для себе непомітно,
бо діється все – скритно.

Так пропадають душі –
На морі і на суші.

          *

«Підставити ще праву...» –
й другую мати славу.
Ми  думаєм про руки,
а то душі є муки!

           *

Віддала себе Богу.
Молилася за всіх -
забрав усю тривогу,
гнів десь пропав, затих.

– Прости всіх – я прощаю,
у думці, в слові, в ділі, –  
коліна прихиляю,
усі вже люди милі.

Такий душевний спокій
і серцю жити мило,
хоч світ навкруг жорстокий,
нічого не прилипло.

Думала сина ради,
його буття змінити.
Гріхи, дурні поради...
простити й відмолити.
Щоб все, оце паскудство,
дитя не відбувало,
тільки за те що мама
нікого не прощала.

В молитві сльози лити –
звільнити для них місто.
діти повинні жити
своїм життям – начисто.
  
             *

Роки – є нагорода.
Лікує час усе.
Душі до лиця врода,
яка любов несе.

Бог є любов!
Спасіння в дні лихі.
Було покладено з основ,
ми заберемо лиш – гріхи!


                                                  2010 р.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69834613800049 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: подушка для вагітних

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …