Вогненне коло бачу в полі
І, наче люди скачуть в нім.
Чи плем’я дике? Дивний гомін…
І сонце вкуталось у дим.
Невже це нове покоління,
Яке будує новий Рим?
Якого роду в них коріння?
Про це лиш скаже дивний дім.
Шкребе він небо своїм шпилем,
Хоч його стіни — древній пил
І, наче корабельним кілем,
Б’є хмари-хвилі з усіх сил.
Стоїть самотньо, мов потвора,
Гуляє вітер тільки в нім.
У коридорах йде розмова,
Яка не сказана ніким.
«Нутро обплетене дротами…
Ось рештки ліжка та столи.
Тут жили люди й помирали.
Куди ж твої творці пішли?»
«Мене й братів моїх лишили
На злам негоді та дощам.
В могутності себе згубили,
Страшний накоїли бедлам.
А ті, що вогнища палили,
В покорі кланяються нам —
З оселі пращурів зробили
Богам святилище і храм.»
Невже це може бути з нами?
До чого люди вже дійшли!
Ми ж нині власними руками
До горла лезо піднесли —
В розумних бавились віками,
Аж світло мудрості знайшли!
І землю хутко сплюндрували,
Ми – самогубці, не творці!
