***
встане ранок, сивий, як Есхіл,
мокре сонце принесе на таці.
поїзди – на схід, на схід, на схід,
полотно незалізничних стацій…
ми, свободи вічні байстрюки,
всі в своїй любові слобожани;
ось і вірш – безсило, впівруки,
між сміттям і п’яними бомжами,
герметичний, сповнений вини,
як кабінки з написами closed…
потяги надсадно, як слони,
виревуть мої останні сльози.
***
а це наше щастя – ключ до нього з брелком
а це наші душі зав’язані міцно в вузлику
а це наша кухня сонце а це балкон
де ми розмовляли і часом слухали музику
а ось наші стерті диски й фотоальбом
білизна профайлів що має тенденцію виснути
а ось там у небі дядько на ймення бог
він нібито нам обіцяв незабаром вислати
поштовим переказом час що спинив свій хід
тому-то ми власне так довго його й шукаємо
а ось моє серце –
на захід а чи на схід
туди чи сюди – однаково неприкаяне
