ось так би мовити печальний екзерсис
допоки на сусідній на коробці
Червона Шапочка нам обіцає стать
у позу для приємних операцій.
Нічого більше. Можна би утяти
як то годилося “О сон! Чарівний сон,
і смерть, його сестра!”, як Персі Шеллі,
але яка, пробачте, це туфта
позаминулого забутого століття...
горіхи мозку звучно торохтять
і пальці ловко до рядка вкладають
слова немов патрони в магазин
але в кого стріляти вам, фонеми
невимовлені, отже й невимовні?
В остобісілім димі цигарок
і зовсім уже зайвому тумані
горілки, що все ближчає, немов
дев”ятий вал не далі як назавтра
ввижається вітрило не голандське
але усе-таки то Амстердам, новий
але ж і то в масштабі історичнім.
Отож, о сон кричати істерично
не хочеться, а дивлячись в екран
спокійно вести про своє, але туманно -
аби ніхто ніяк не розумів
про що патякає, звиваючись, поеза,
виважує багатозначну тезу
та проголошує нехибний силогізм
неначе дійсно має на увазі
стороннє щось і більше за свої
невдячні натяки на мряку існування.
Єдине що так Шапочка повзе
вивершує свої бібліотеки
перлистих знаків, начебто пітон
із екзотичного болота світить оком
на тріск вокабул, що маршують, доки
вона не дійде, зрештою, домов.
