Один раз на місяць я хочу ставати дощем
і стукати у кватирки.
Стоятиме хтось, поклавши руки на скло,
пульсуватиме знаком питання,
а знайомий пейзаж не знатиме відповіді, –
тоді я вистукаю „прийом-я-чую-тебе”
азбукою Морзе.
Визначатиму ходу снів, що з’являться людям,
і ритм віршів, які дочекаються ночі,
покроплю кадилом асфальт –
він здуріє од власного запаху.
Зажену додому втомленого водія:
завіса, чувак, до нових зустрічей;
підморгну з калюжі високим підборам
і хлюпну-таки на ногу, що не дивиться,
куди ступає.
Захочу солоного – з’їм чиїсь сльози.
Один раз на місяць я хочу ставати дощем.
