«… поети -
звертають направду замало уваги
на красу некрасивих речей»
Ніка Новікова
Коли вечір ще не спакував валізи,
і ніч десь забарилася,
місто огортає приємний дух
передсутінок.
Мовчить депо,
а трамваї, немов волхви,
переповідають одне одному
історії пасажирів,
скаладаючи з них ноктюрни,
які ніхто не почує.
На будинках самотньо
височіють антени,
які нагадують хрести
на могилах каторжників.
Ворони обсіли тополю
з усіх сторін,
і стала вона схожою на готичний собор,
почорнілий чи то від часу,
чи то від гріхів,
які століттями тут замолюють люди.
Виступають терикони.
Вони скидаються на скіфські кургани,
і, здається, зараз із-за обрію виступить військо
царя Атея,
женучи вперед коней
і спалюючи за собою степ.
Ось видно останній промінь Сонця,
що уперто змагається з Мареною,
а та відчуває себе владичицею.
Вона загортає місто,
немов немовля, у свої пелюшки,
щоб воно заснуло і бачило сон
про сьогоднішній день,
який завтра стане
вчорашнім.
