Невиліковно хвора і свята
Одвічна суть моєго існування,
Моя любов, мій хрест, моя мета,
Моя найперша і моя остання
Віками зболена й зневажена дітьми,
Свята і грішна, горда і зваблива.
Москаль завів тебе у царство тьми -
Тепер ти вільна, але не щаслива.
Тепер стоїш на перехресті бід,
Здригаєшся і стогнеш від ударів,
Ступаєш боса на омани лід,
Який зробили душі яничарів.
Тепер у тебе є Мойсей, Христос,
Є мова, є історія віків...
Але і Юда є - твій син - і ось:
Він ПРОПИВАЄ тридцять срібняків!
Він не повіситься, бо гордий, що москаль.
Він суржиком уміє розмовляти.
І "водку" п"є, а не горілку. Знай:
Ти, мамо, не вкрадеш - не будеш мати.
Чи винна ти, що в ньому дух свині?
Чи він не чув Шевченка віщих слів?
Чи стерлась пам"ять вічної борні,
І він зміняв тебе на москалів?
Коли і хто уб"є твоїх катів?
Який герой в них першим камінь вкине?
Повстане хто? - Це зборище рабів,
Що до москальського корита так і лине,
Що п"є помиї їхньої попси,
Їсть блювотиння їхньої "культури"?...
Прокиньтеся! Сини ви! Не раби!
Вони хохочуть, бо теке вже чули.
Вони раби. Однак й твої сини.
А ти могутньо йдеш на зустріч бідам...
Світи в моїм житті! Живи! Не спи,
Дітей не дай більш няньчити сусідам!
Люби себе! Ти краща, ніж вона!
Не йди до неї позичати солі!
Моя країно, чи діждуся я,
Коли вдихнеш ти врешті вітер волі??
