Вона:
« Сухі епілеми листівок
Чи то пак – любов, гомін, зляк
То картель шлеш, то свій влучний знімок
«Пам’ятай, я, кохана,- дивак»
Епілог проростає в епітет
В той м’який та зибучий плацдарм
Ти ім’я своє дай чужим дітям
Бо свого я нічого не дам…»
Він :
« Ти дитя моє – завши безгрішна
Однозначна як та епітафія
Забубонна… ядуче – ніжна
Чи з казок, чи то з порнографії
Я тобі квіти – відбитки
Я тобі роздратоване сонце
Хтось бо кличе – злочинці та свідки
Хтось бо скаже – що тут відбулося…»
Вона :
«Ми обабіч країни розселені
Хоч живем на сусідніх вулицях
Тож кохай… Якщо тобі велено
Бач на тебе і сходинки жмуряться»
Він:
«Ти звертаєшся до початку
До якоїсь своєї праумбри
Поверхово – готичне курчатко
Деж поділися ті збиті кури?
Нам зірки своє світять вим’я
Молодик небо рогом лоскоче…
Поверхова як ти будівля
Моя жінка на пізні ночі…»
